№7(30)(2014)

Фото: © Максим Гелевера

Тринадцять років тому амбітний школяр з першої спроби пера опинився в лавах культових українських письменників. Сьогодні Дерешу тридцять, а за його плечима вже з десяток романів, мільйони прихильників, контракти з престижними закордонними видавництвами і навіть пережита творча криза й невдалий шлюб. І зупинятися на цьому автор не збирається…

Про життя й літературу поза політикою, про те, що змусило письменника на злеті кар’єри кинути все й утекти з країни, а також про натхнення, самопізнання, заздрість і самокритику – Любко Дереш розповідає в ексклюзивному інтерв’ю «Незалежному АУДИТОРУ»

Розмовляла:   Юлія Мостова

  Сьогодні українські письменники охоче виказують свої симпатії та антипатії певним політичним силам, коментують резонансні події. Але Вас майже не чути. Чому?
Я належу до тих людей, які тримаються осторонь політики, і роблю це свідомо: у кризовий час потрібно дати можливість діяти професіоналам. Звичайно, мені як письменнику можуть закидати відсутність громадської позиції чи неспроможність оцінювати те, що робиться, але люди, які відчувають у мені авторитета для себе, шукають не способу ще більше роз’ятрити себе, а навпаки, якогось конструктиву.
Ви, мабуть, помітили, наскільки емоційним був Facebook у грудні, січні, і наскільки люди вигоріли сьогодні. Так буває, коли накопичується надто багато емоцій, які нема куди вкладати. Для мене єдиний вихід із ситуації – продовжувати робити щось таке, що дає реальний, відчутний продукт.

  Тобто незабаром ми побачимо нову книжку: все, що відбувається, – очима Любка Дереша?
Я буквально нещодавно писав передмову до книжки Курта Воннегута «Бійня № 5» – відомого романа, присвяченого Другій світовій війні і зокрема бомбардуванню Дрездена. Автор сам був військовополоненим, але щоб написати книжку про пережите, йому знадобилась дистанція в 25 років...
Сьогодні я не бачу для себе такої можливості. Я не можу моментально видавати реакцію, як це роблять деякі письменники. Мене цікавить перспектива – коли я бачу події не впритул, а на певній відстані.

  Про своє небажання голосувати на минулих виборах президента Ви висловлювались досить брутально. Цього року Ваша позиція змінилася? Брали участь у небувалій активності виборців?
Ситуація склалася так, що я не зміг проголосувати, але відчуваю свій громадянський обов’язок. Мені імпонує курс нового Президента України, тим паче він робить правильні кроки в культурній політиці, що для мене принципово. На днях був на конгресі, організованому Львівським форумом видавців і міністерством культури, і вони серйозно перейнялися питанням, що ми можемо зробити сьогодні для української книжки.
  Останнім часом спостерігаємо такий собі письменницький бум. Невже український ринок настільки сприятливий?
І так, і ні. З одного боку, молоді письменники постійно скаржаться на те, що їм важко надрукувати свої твори й пробитися, з іншого – маємо феномен інтернет-літератури, яка виникає навіть не на ЖЖ і літературних сайтах, а безпосередньо в соціальних мережах. Це такий фрагментарний стиль, як сказав би Курт Воннегут – шизофренічно-телеграфний, трішки рваний. Люди дуже швидко можуть там злетіти й стати виразниками думки певних, цілком конкретних соціальних кіл.

  Виграючи у кількості, ми не втрачаємо в якості? Можливо, має бути якийсь фільтр?
Я не погоджуюся з критиками, які нарікають, мовляв, друкують зараз абикого й це погано впливає на українську літературу. Ринок має бути абсолютно відкритим. Чим більше письменників, тим швидше в цьому бурлінні з’являться нові генії, вималюється нова література другого десятку двотисячних. Це цікаво. Іноді ми можемо вплинути на цей процес, а іноді – залишається тільки спостерігати, куди це нове покоління хоче піти.

  Скільки зараз коштує стати письменником?
Якщо ти маєш вдачу, то ніскільки. Здебільшого в країні працюють за принципом здорового ризику, коли видавець бачить, що автор хоч трохи перспективний – бере і випускає його книгу. Я не чув, щоб хтось із письменників казав, що його просили заплатити.

  Які ніші зараз «вакантні» в українській літературі?
Я зішлюся на авторитетів. Письменниця і видавець Марина Гримич, порівнюючи літературний ринок України й Канади, слушно зауважила, що у нас практично не розвинений жанр нон-фікшн – література, яка популярно розповідає про якісь цікаві, пізнавальні речі, не заходячи при цьому в спеціалізовані сфери. Дуже перспективний напрям, особливо сьогодні, коли пішла хвиля інтересу до навчання, саморозвитку. Нарешті відходить пора позерства й балаганності. Я не осуджую той час, коли це було актуально, – потрібна була клоунада, шоу, щоб затягти людей у літературу, але тепер це не на часі. Читачі шукають серйозного діалогу, предметних текстів; не лише емоцій, а й змістовної частини. Як і раніше, нам бракує хорошого детективу й трилера, але ці ніші поступово запов-
нюються.

  Ваші твори перекладені багатьма європейськими мовами…
Не аж так багатьма: німецькою, французькою, польською, італійською.

  Як їх сприймають за кордоном? Чи витримують наші письменники конкуренцію на європейському полі?
Поступово відбувається якесь дивовиже відтавання іноземномовних видавців стосовно України. Очевидно, далися взнаки постійні візити наших письменників на Захід і посилена увага до країни у зв’язку з останніми політичними подіями. З’являється запит на українське, і європейські інтелектуали все частіше віднаходять Україну, скануючи східноєвропейський простір.
Хоча донедавна в пресі панував стереотип, нібито перекладаються від сили три-чотири українські автори: Андрухович, Курков, Забужко, Жадан, – насправді коло перекладів знач­но ширше. Реально нині у нас є пул із приблизно 15–20 авторів, які видаються в найпрестижніших закордонних видавництвах Швейцарії; у французькому Galli­mard; у німецькому Suhr­kamp Ver­lag, в якому друкувались Герман Гессе, То­мас Манн, Юкіо Мі­сі­ма. Українська література поступово отримує визнання в Європі, але здебільшого інтелектуальне, – нам бракує завоювання образом, який би надихав, як це роблять скандинавські детективи, американські трилери чи японські манга.

  На відміну від більшості зрілих українських письменників, почавши писати рано, Ви отримали «фору» і певну поблажливість критиків. Сьогодні до Ваших творів прискіпуються більше. Як ставитесь до критики?
Як до прогнозу погоди. Зберуся кудись їхати, зайду на «Яндекс-погоду», а там: +15, легкий дощ – візьму парасолю, а надворі протягом дня ясно. Ну і кому я можу щось закинути? Так само і з критиками: «Окей, все саме так, як ви сказали, панове, – і що?». Мене більше цікавить думка колег-письменників, які можуть реально сказати щось таке, що дасть можливість стрімко спрогресувати та зекономити час.

  Скептики кажуть, що української критики немає як такої або ж вона настільки неякісна, що навіть поруч не стоїть із закордонною.
Критика є. Мої колеги – дуже толкові критики. Ірина Славінська, Віра Агеєва, Ігор Бондар-Терещенко – професіонали своєї справи. Але не мені судити, наскільки вони компетентні відносно закордонних колег.

  На Ваші твори робили закордонні рецензії?
Так.

Вони чимось відрізняються від українських?
За кордоном значно серйозніший літературний дискурс. Рецензії там трішки інакші: вони тебе ніби одразу розкладають по системі коор-
динат.

  Жорсткіші?
Ні, впорядкованіші. Часом це суворіша оцінка, але справедливіша. Там ти потрапляєш у серйозну компанію, де тебе оцінюють за вищими мірками. Хоча несподівано можна отримати підбадьорення. Загалом не так як в українській критиці: порубали-порубали, пропололи усе, що було здорового, – і нічого в результаті не залишилось. Там цінують те, що автор молодий, – йому дають певну фору на те, що він ще може розкритися.

  Хто Ваш читач за кордоном?
Інколи це молодь, але не так часто, як в Україні. Більшою мірою, мені здається, це люди, які цікавляться прицільно східноєвропейською культурою та літературою. Моя аудиторія розширюється. Це помітно з того, хто приходить на читання: не тільки студенти й школярі, а й люди, які вже стоять на ногах, – мої однолітки чи трохи старшого віку. При цьому ота вкоріненість у підлітковість залишається.

  Ваш перший роман «Культ» вийшов і став популярним, коли Вам було 16. Кажуть, швидка слава п’янить. Коли вперше відчули похмілля?
У 23 роки. На той час вже було написано п’ять книжок, і я відчув, що потрібно зробити паузу.

  Пауза затяглася на п’ять років, причому Ви зникли не лише з поля зору, а й з країни. Від чого може втікати молодий, успішний, далеко не бідний автор?
Не від того, що люди перестали мене читати, а від того, що вичерпалося коло тем і я сам себе почав бачити з боку. Я ніби прокинувся після вечірки, яка продовжувалась тривалий час, і відчув, що втратив розуміння того, для чого я пишу й куди рухаюсь. Ці п’ять років я не писав і майже не зустрічався з читачами та пресою. Це був дуже хороший період саме для того, щоб трохи розібратись у цих запитаннях. Подорож до Єгипту – це вже був апофеоз цього визрівання. Тоді я зрозумів, що потрібно змінити не просто вид діяльності, а й місто проживання.

  Чому Південний Синай, а не, скажімо, Балі, Індія, Таїланд, що стали світовими «прихистками» дауншифтерів?
З одного боку, так склалися обставини – проти долі не попреш, а з іншого – пустеля якось зрезонувала з моїм станом. На Балі, Цейлон їдуть, щоб наповнювати себе, – неймовірні краєвиди, зелені чайні плантації дуже цьому сприяють. Але перш ніж себе наповнити, потрібно спустошити й очистити. Синай чудово для цього підходив. Свого часу в синайській пустелі було багато відлюдників, тисячі там сиділи, молилися. Там спека страшна: +40–45, а вночі +7 чи навіть заморозки. Сам клімат сприяє тому, щоб переключити себе на якісь інші рейки.
Для того щоб нове розпочалося, варто як слід розпрощатися зі старим.

  У Єгипті до Вас прийшло не тільки натхнення, а й кохання – Ви одружилися. Поділіться, хто Ваша дружина, чи українка вона?
Українка. Я одружився, розлучився, і повний твердого переконання, що треба продовжувати рухатись у цій справі.

  Знову одружуватись і знову розлучатись?
Ні. У кожного буває в житті, що може і не вдатись, – ніхто не застрахований. Але в тому ти і проявляєш себе як чоловік, що ризикуєш, береш на себе відповідальність за іншу людину. Таке партнерство дуже корисне для чоловіка: кожного дня переступаючи через себе в чомусь, він відбувається як особистість, мужніє, стає осмисленим.
Розлучення – це завжди певний струс. Але попри те, що ми з моєю колишньою дружиною розійшлися, у мене дуже хороші й світлі почуття до неї. Вона надихнула мене, дала певний заряд рішучості вийти з того літературного ступору, в якому я знаходився. Тоді я застряг на романі «Як стати Богом і не заплакати», він видавався абсолютно непідйомним. Проте я його переписав, і вийшла хай невелика, але книжка «Голова Якова». Попри те що вона була дуже неоднозначно сприйнята критиками, для мене це стало важливою віхою – я зміг продовжити писати далі.

  Ваша найсвіжіша книжка «Пісні про любов і вічність» вийшла навесні. Розкажіть про неї в кількох словах.
Книжка вийшла в харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля». «Пісні про любов і вічність» – це збірка оповідань, які писалися в період з 2011 по останні дні 2013 року. Кожне оповідання – це невеличка драматична зустріч із чимось, що обкрадає тебе: це можуть бути обставини, рішення чи люди. Уявіть себе на місці людини, у якої одномоментно забрали все, за що вона трималася, але їй несподівано відкривається простір для свободи, можливість існування без тих речей... Такий мотив проходить через усі оповідання й досягає кульмінації в повісті з досить шокуючою назвою: «І не повернеться пес до свого блювотиння». В основу назви покладено парафраз із Біблії, де Святий апостол Петро порівнює людей (які отримали можливість спасіння і порятунку, але знехтували ним) із собаками та свинями: ти їх помив, а вони – в болото. Або пес: виблював – повернувся назад доїдати. Це оповідання про пса й чоловіка-інваліда, які у плачевному стані потрапляють до Індії, але проходять святі місця країни часом із зовсім не паломницькими мотивами, щоб поставити крапку в житті, з яким хочуть розпрощатись.

  Чи все у Вашому житті підпорядковано письмен­ництву?
Для мене література – спосіб розуміти й говорити про те, що відбувається зі мною, з моїм розумінням цього світу, доносити якісь осяяння до людей. Мені самому найбільше подобається оцей момент клацання, після якого щось ніби привідкривається: «Ага, он як воно…». В цьому сенсі моя література – це література ілюмінації, коли її читаєш, з’являється «ага-ефект». Мені здається, що завдяки йому люди ще читають мої книжки (прим. ред. – сміється).

  Знаєте, актори напрацьовують ідеальне вміння «вмикатись і вимикатись» з ролі. Чи може бути подібна кнопка в письменника?
Письменник має постійно варитись. Це називається «щирість». Коли ти не чотири-шість годин на день письменник, а 24 години на добу. Авжеж, це не означає, що всі ці 24 години ти маєш писати, але думання, проживання, конденсація своїх чуттів – це теж робота письменника.

  Чи не виснажує це? Зазвичай люди занурюються в літературу, щоб абстрагуватись від роботи, відпочити. А Ви, виходить, постійно в роботі.
Це не робота. Це стиль життя. Ще Григорій Сковорода казав: коли людина слідує своїй природі, вона відчуває, що їй це легко дається. Я слідую своїй природі і для мене насильством був період, коли я намагався цю природу потамувати, звернути кудись убік.

  Часом не про свою офіційну професію говорите? На днях поцікавилась глибше Вашою біографією й була здивована, що культовий украї­н­ський письменник, виявляється, бухгалтер за освітою. Як сталося, що в свої сімнадцять з першим бестселером у шухляді Ви обрали не філософію чи літературу, а «Облік і аудит»?
По-перше, я ще не знав, що це бестселер і що він у мене в шухляді. Я не розцінював це як перспективу і взагалі не розраховував, що це може серйозно відбутися. А батьки, як люди практичні, вчинили досить розумно – дали мені ремесло, освіту – і я їм за це дуже вдячний.

  Чи довелося Любкові Дерешу складати баланси й робити проводки?
Бухоблік – абсолютно не моє. Зарікатися, звичайно, не буду, але це настільки не моє, що я ані дня не пропрацював бухгалтером і щасливий вже від самої думки, що так склалося (прим. ред. – сміється).

  Привідкрийте нам завісу своєї творчої кухні. Починаючи писати роман, Ви вже напевно знаєте, що буде в кінці?
Для мене книжка – це живий організм. Уявіть, що у вас є дві точки, скажімо, дві сюжетні лінії, які складають суть вашого роману і через них можна провести лише одну пряму. Помінятися може все, але не ці дві точки, інакше буде новий роман. Тримаючи їх, ти можеш скільки завгодно експериментувати, наприклад, мені подобається пірнати в це – тоді воно живе, воно тебе бере і стаються глибокі інсайти з приводу себе, того, що ти пишеш. Та мій випадок – не прописне правило. Є письменники, які ретельно продумують структуру, у них чітко виписані початок, середина, кінець; зав’язка, розв’язка... Та потім одна проблема – зробити так, щоб усе це зажило.

  Вам потрібні якісь стимули для творчості?
Стимули потрібні. Необхідна певна їжа для творчого травлення, для натхнення. Головне слідкувати, щоб вона надходила вчасно: читати, дивитись фільми, робити якісь цікаві вилазки на незнайомі території, бувати в цікавих і несподіваних місцях. Це необхідно для того, щоб трішки відпочити поверхневим розумом і наживити глибинну свідомість новими враженнями.

  Коли книжка вже написана, наскільки легко Ви розлучаєтесь з рукописом, віддаючи його до друку?
Є правило, згідно з яким, після того як рукопис закінчено, ви маєте дати йому принайм­ні місяць відлежатись. Корисно перечитати книжку тверезим оком, коли емоції спадуть і вляжеться відчуття ейфорії від того, що ти геніальний. Ви переглядаєте, бачите, що все не так ідеально, як ви собі нафантазували, й редагуєте. Часом у письменників цей етап може затягнутись на тривалий час, бо ж деякі просто не можуть зупинитись. Та це не про мене. Якихось особливих мук розставання з рукописом у мене також немає.

  Вам знайоме почуття авторської заздрості?
Знайоме. Але я працюю над собою.

  Кому чи чому Ви можете заздрити?
Абсолютні дурниці можуть викликати заздрощі. Ми всередині настільки дикі, що я інколи навіть дивуюсь. Розумію, що не варто заздрити тому, про кого добре пишуть чи кого видають кращі світові друкарні, та потрібно багато часу й сил, щоб приборкати емоції й дотягнути їх до інтелектуального сприйняття. Взагалі, я думаю, що людина, яка розуміє свою унікальність, не заздрить і не критикує. Тож якщо розумна людина ловить себе на критиці – це дзвіночок розібратись у собі.

  Чи доводилося жалкувати про написане? Вам властива самокритика?
Є такі моменти, але за якийсь час ти розумієш, що це непродуктивно. Таким самокатуванням можна змішати себе з болотом і з нього вже не вийти. Мені важливіша не самокритика, а самопізнання. Чим більше я пізнаю себе, тим ясніше бачу, чим є плоди моєї діяльності: що вдалося, а де я дав маху. Причому парадокс – у вдалих моментах я найчастіше не впізнаю свого стилю, в мене взагалі залишається дивне відчуття, що я б так не написав, і придивляюсь до рядків, як до чогось чужорідного. А ось що стосується промахів, я одразу впізнаю – оце я писав! (Прим. ред. – сміється).

  А недописані, закинуті книжки у Вас є?
Ну, є декілька. Одна вже неактуальна, а одна ще мусить трохи зачекати, щоб я сам доріс.

  Років шість тому Ви були ведучим у телепрограмі «Книжкова полиця» на КРТ. Що цікавого почерпнули для себе з телевізійної кухні?
Це був феноменальний досвід. Пригадую: у мене десять книжок, а до завтра потрібно написати на них десять рецензій! І ти небесними силами і силами військ гуглівських чи вікіпедійних здійснюєш черговий подвиг.

  Раптом хтось ще не встиг познайомитись з Вашою творчістю, з якої книжки порадите їм почати?
Оскільки читачі журналу «Незалежний АУДИТОР» переважно люди серйозні, зрілі, я радив би їм прочитати одну з трьох книжок: або «Миротворець», або «Останню любов Асури Махараджа», або «Пісні про любов та вічність». Саме в них іде змістовніший діалог, я відчуваю їх більш зрілими і саме ними мені хочеться ділитись з такою дорослою аудиторією.