№8(31)(2014)

Суттєві зміни соціального та економічного характеру, що нині відбуваються в Україні, формуються зовнішніми та внутрішніми факторами, які при певному поєднанні мають не лише позитивні, але й негативні наслідки і можуть загрожувати національним інтересам країни. Ефективно протидіяти подібним загрозам має механізм державного регулювання, який, використовуючи відповідні важелі, повинен забезпечити національну і, зокрема, інвестиційну безпеку держави.

Проблеми забезпечення інвестиційної безпеки України як неодмінної умови її суверенітету привертають до себе пильну увагу політичних діячів, учених, фахівців та широких верств населення. Зокрема, у науковій праці Російської економічної академії ім. Г. В. Плеханова «Основи економічної безпеки» економічну безпеку подано як «стан, в якому народ (за допомогою держави) може суверенно, без втручання і тиску ззовні, визначати шляхи і форми свого економічного розвитку». Економічна безпека є синтетичною категорією політекономії і політології, що тісно пов’язана з категоріями економічної незалежності та залежності, стабільності й уразливості, економічного суверенітету та економічного тиску, шантажу, примусу й агресії.

Очевидно, що під впливом різноманітних факторів змінюється й рівень економічної безпеки, та однією із важливих складових економічної безпеки є інвестиційна складова, яка створює фундамент для розвитку економіки країни. Методикою розрахунку рівня економічної безпеки України Мінекономрозвитку визначено, що вона розглядається як рівень національних та іноземних інвестицій (за умови оптимального їх співвідношення), який здатний забезпечити довгострокову позитивну економічну динаміку при належному рівні фінансування науково-технічної сфери, створення інноваційної інфраструктури та адекватних інноваційних механізмів.

Інвестиційна безпека характеризується наступними індикаторами: рівень інвестування (відношення валових інвестицій до ВВП); відношення приросту прямих іноземних інвестицій (ПІІ) до ВВП; рівень інвестицій в оновлення основних засобів; частка ПІІ у загальному обсязі інвестицій. Щодо ПІІ слід зазначити, що хоча їх обсяг збільшується протягом 2006–2012 рр., приріст ПІІ до ВВП з кожним роком зменшується (з 4,4 до 2,34 %) і сягає небезпечного рівня, оскільки ВВП зростає швидшими темпами.

Дослідивши структуру прямих іноземних інвестицій, побачимо, що, починаючи з 2000 року, вони вкладалися у великі промислові підприємства (що пов’язується з третьою хвилею приватизації державних підприємств), але потім почали спрямовуватися у фінансовий сектор та операції з нерухомістю, що не сприяло структурно-технологічним змінам в економіці країни. Відтак з 2004 р. до кінця 2011 р. частка прямих іноземних інвестицій у переробну промисловість зменшилася з 46,5 до 26,5 % (станом на 31.12.2011 р.), зокрема у виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів – з 14,8 до 4,2 %; машинобудування – з 8,9 до 2,5 %; металургійне виробництво – спочатку зросла з 6,7 % у 2004 р. до 26 % у 2007 р., потім зменшилася до 12,4 %. На відміну від переробної промисловості частка прямих іноземних інвестицій у фінансову діяльність збільшилася з 7,4 до 33,1 %, в операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям – з 5,8 до 11,6 %.

Проте поряд з недостатньою активністю вітчизняних інвесторів істотною загрозою інвестиційній безпеці України є монополізація іноземним капіталом стратегічних галузей економіки, про що може свідчити зростання частки прямих іноземних інвестицій у ВВП з 20,7 % у 2006 р. до 30,9 % у 2012 р. (у п’ять разів перевищує порогове значення). Однак найгострішими питаннями інвестиційної безпеки залишаються відсутність послаблення тиску на бізнес та спрощення будь-яких загальних умов для його ведення, корупція, податкове навантаження, значне погіршення політичної та економічної ситуації в країні, проблеми судової системи.

Враховуючи євроінтеграційний вектор, державна інвестиційна політика України має включати базові аспекти основних цілей та завдань інвестиційної політики нового покоління, що враховує останні тенденції та потреби світової економіки. Інвестиційна політика нового покоління у міжнародному середовищі почала формуватися у післякризовий період та відображається в багатьох політичних курсах останніх кількох років, які характеризуються одночасним рухом, з одного боку, до подальшої лібералізації інвестиційних режимів і заохочення іноземних інвестицій, а, з іншого – до регулювання інвестицій для досягнення поставлених цілей державної інвестиційної політики.

Концептуальні засади інвестиційної політики нового покоління було вперше ґрунтовно розглянуто та сформульовано на Конференції ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD) у 2012 році. Метою такої політики на націо­нальному рівні є прискорення економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності націо­нального виробництва шляхом досягнення синергетичного ефекту від проведення інвестиційної політики та реалізації стратегій розвитку окремих галузей економіки. На міжнародному рівні метою є встановлення балансу в питаннях розподілу прав та обов’язків іноземних інвесторів та приймаючої країни, вдосконалення інвестиційних угод, що гарантували б економічну безпеку країни, до якої спрямовується іноземний капітал, та забезпечували право власності інвесторів.

Інвестиційна політика нового покоління ґрунтується на кількох принципах:

• Спрямування інвестиційних потоків до ключових галузей національної економіки з метою підвищення її конкурентоспроможності.
• Інтеграція до стратегій розвитку окремих галузей та економіки країни загалом.
• Максимізація позитивних та мінімізація негативних ефектів від інвестування.
• Відповідальність суб’єктів за наслідки інвестиційної діяльності.
• Посилений інституціональний вплив на реалізацію інвестиційної політики.

Досягнення балансу між державним контролем щодо інвестиційної безпеки та розвитку галузей, що є суверенним правом кожної країни, та необхідністю залучення прямих іноземних інвестицій залишається одним з основних завдань державної інвестиційної політики. На міжнародному рівні вперше обговорюються питання інвестиційного протекціонізму. При цьому в міжнародній практиці відсутнє однозначне тлумачення терміну «інвестиційний протекціонізм». Однак здебільшого це поняття передбачає нейтралізацію таких загроз з боку іноземних інвесторів, як монополізація національних ринків; монополізація ринку фінансових послуг; залежність національних виробників від іноземних кредиторів; відтік кваліфікованого персоналу до материнських компаній; перетворення національної промисловості на сировинну базу розвинених країн; контроль з боку іноземних компаній над стратегічно важливими національними галузями, що забезпечують економічну та продовольчу безпеку країни. У більшості розвинених країн такі заходи вже багато років широко використовуються для регулювання обсягу іноземних інвестицій у межах національних економік.

Еволюція інвестиційної політики нового покоління відбувалася з виокремлення її концептуальних засад, що значною мірою стосуються інтеграції інвестиційної діяльності у загальнодержавні цілі соціально-економічного розвитку, до галузевого розподілу заходів інвестиційної політики згідно з пріоритетами роз­витку національної економіки та місцем держави у глобальному ланцюгу вартості.

В інвестиційному звіті UNCTAD від 2013 року відзначається тенденція до диверсифікації заходів інвестиційної політики у сфері прямих іноземних та національних інвестицій. Так, у світовій економіці спостерігалася спрямованість до конкретизації заходів інвестиційної політики за визначеними галузями. Загалом же світові напрями лібералізації інвестиційних режимів та політики щодо залучення приватного капіталу до розвитку секторів економіки поєднуються із посиленням заходів інвестиційного протекціонізму відносно стратегічно важливих галузей, що впливають на економічну безпеку держави. Зокрема, відбувалося вдосконалення процедур контролю та моніторингу проектів за участю прямих іноземних інвестицій з метою недопущення монополізації певних галузей. Такі заходи стосуються насамперед добувної промисловості та сільського господарства, оскільки ефективне використання природних ресурсів та оптимальний їх розподіл є важливим компонентом економічної безпеки держави.

Крім того, обмеження у залученні іноземного капіталу стосуються електроенергії, газу та водопостачання. Політика активного залучення прямих іноземних інвестицій проводиться переважно у галузі гуртової та роздрібної торгівлі, мас-медіа, транспорту. На рис. 1 наведено притік глобальних ПІІ в розрізі основних груп країн у 2000–2012 рр.

Упродовж 2010 – 2012 рр. половину із 20 країн, на які припав найбільший обсяг інвестиційних ресу­рсів, склали країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою. Якщо на початок аналізованого періоду (2000 р.) на розвинуті країни припадало майже 80 % притоку усіх глобальних ПІІ, то поступово їх частка зменшилася у 2012 р. до 48 %. На країни, що розвиваються, у 2000 р. припадало приблизно 20 % притоку усіх ПІІ, а у 2012 р. ця частка збільшилася до 52 %, тобто більш ніж вдвічі (рис. 1). Показовою є й ситуація з обсягами притоку інвестиційних ресурсів в економіку слаборозвинутих країн (країни з перехідною економікою). Так, частка притоку ПІІ там у 2000 р. була приблизно 2 %, а в 2012 р. збільшилася до 6 %, тобто у три рази.

Вчені вирахували, що для України порогове значення інвестиційної безпеки найближчими роками має бути на рівні 25 %. Водночас для країн, які розвиваються, характерним є переважання внутрішніх інвестицій над прямими іноземними. Завданням державної інвестиційної політики у цьому контексті є створення такої пропорції іноземних інвестицій із внутрішніми, щоб результатом стало досягнення економічного зростання та усунення соціальних диспропорцій.

В інвестиційній політиці нового покоління акцент робиться на зростанні ролі глобальних ланцюгів вартості у процесі формування конкурентних переваг країни та забезпечення економічного зростання. У такому ланцюгу додана вартість формується на рівні кожної наступної країни, що експортує товар проміжного характеру. Контроль за розвитком глобальних ланцюгів вартості здійснюють транснаціональні корпорації. На рівні розробки національної інвестиційної політики важливим є визначення ролі та завдань кожної окремої країни у процесі створення доданої вартості з огляду на спроможність галузей національної економіки. Тобто формування державної інвестиційної політики потребує підвищеної уваги до діяльності ТНК на території держави та місця і ролі, яку відіграє держава у глобальному ланцюгу вартості.

Вважаю, що у першу чергу державна інвестиційна політика в Україні має включати заходи, які стосуються розвитку реального сектора економіки. У цьому контексті особливо важливого значення набуває встановлення оптимального співвідношення обсягу прямих іноземних та внутрішніх інвестицій. Оскільки в країнах, що розвиваються, гостро стоїть питання надходження та впровадження технологічних новацій і високих технологій виробництва, залучення іноземних інвесторів є вкрай необхідним. Тому виникає потреба взаємоузгодження між протекціоністськими заходами інвестиційної політики та реалізацією стратегічних напрямів розвитку галузей реального сектора.

За умов залучення іноземних інвестицій кожна галузь залишатиметься відкритою для закордонного інвестора до закінчення дії угоди щодо іноземного інвестування. В такій угоді необхідно визначити запобіжні заходи щодо можливості монополізації певної сфери, зокрема шляхом вказування меж та термінів, у яких може бути задіяний іноземний капітал.

Оскільки частка коштів іноземних інвесторів у структурі фінансування капітальних інвестицій в Україні не є значною, залучення протекціоністських заходів доцільно обмежити. Зокрема, варто дозволити входження на ринок агропромислового виробництва, добувної промисловості та енергетичного сектору лише вітчизняним компаніям з правом залучати іноземні передові технології з метою модернізації виробничих процесів. Доцільно також встановити граничну межу прямих іноземних інвестицій у кожній галузі на рівні 30 % для запобігання її монополізації, а ще – зобов’язати іноземних інвесторів здійснювати діяльність на території України лише за умов укладення інвестиційних угод згідно з європейськими стандартами.

У процесі формування інвестиційної політики нового покоління в Україні необхідно виділити пріоритетні сфери спрямування інвестиційних потоків та встановити оптимальну пропорцію їхнього фінансування з державних та приватних джерел. Необхідність розбудови реального сектора економіки, створення сприятливого інвестиційного клімату та підвищення ефективності державних інвестицій є наразі ключовими напрямами державної політики. Потрібна також переорієнтація державних інвестицій на соціальну інфраструктуру та інноваційні програми, виконання яких забезпечить перехід економіки до високотехнологічних і наукомістких виробництв та підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на світовому ринку.

Нині економічну безпеку країни визначають два напрями – ефективний менеджмент (у тому числі державний) та наявність інноваційних технологій (можливість їх впровадження у серійне виробництво). До основних загроз інвестиційній безпеці можна віднести: недостатнє використання можливостей виходу українських компаній на міжнародні ринки капіталів; брак державної інвестиційної стратегії, що спричиняє відсутність раціональної оцінки інвестиційних ризиків; невідповідність інвестування економіки України потребам структурної перебудови; обмеженість доступу до фінансових ресурсів та відсутність ефективних механізмів трансформації заощад­жень населення в інвестиції; монополізація іноземним капіталом стратегічних галузей економіки України через приватизацію стратегічних підприємств; регіональні та галузеві диспропорції у надходженні інвестицій.

У контексті євроінтеграційних процесів та забезпечення інвестиційної безпеки в Україні варто здійснити захист вітчизняних ринків від монополізації іноземними інвесторами шляхом встановлення граничної межі прямих іноземних інвестицій у кожній галузі. Необхідно спрямувати державні інвестиційні ресурси на співфінансування проектів із вітчизняними компаніями, що здійснюють діяльність у сферах енерго­збереження, оборонної промисловості, АПК, будівництва. Буде корисним і створення спеціальних режимів оподаткування для реалізації стратегічних інвестиційних проектів, які відповідають визначеним державою пріоритетам.