№11-12(34-35)(2014)

Дитяча інвалідність є актуальною глобальною проблемою. За даними ООН, число інвалідів серед дітей до 14 років становить 93 млн, або приблизно 5 % від їх загального числа. Статистика оціночна, і скільки точно проживає у світі дітей з розладами здоров’я, які можна віднести до інвалідності, не знає ніхто.

Україна у цій невеселій статистиці не виняток. Дослідження проблеми свідчать, що кількість дітей-інвалідів у нашій країні зростає і вони становлять значну частку в структурі осіб з інвалідністю. Зокрема, станом на 1 січня 2014 року їх чисельність сягнула 168 280 осіб або 2,1 % від усього дитячого населення. Порівняно з минулим роком цей показник збільшився на 0,7 %, а за останні 5 років показник інвалідності на 1 000 дітей зріс на 7,8 % (табл. 1). 

Серед причин інвалідності у дітей на першому місці – вроджені аномалії, на другому – хвороби центральної нервової системи, на третьому – розлади психіки й поведінки. Серед зареєстрованих у 2013 році в Україні 168 280 дітей-інвалідів у цьому році стали інвалідами 15 613 осіб або 1,95 %, що дещо менше, ніж у попередні роки (табл. 2), проте динаміка дитячої інвалідності продовжує залишатися негативною.

Чим пояснюється несприятлива тенденція до зростання інвалідності серед дитячого населення? Вважаю, що цей показник зумовлюється цілим комплексом соціально-економічних причин, серед яких основними можна назвати недосконалість існуючої системи медичного забезпечення дітей та підлітків, погіршення якості харчування, техногенні перевантаження, зменшення обсягу профілактичних програм в амбулаторно-поліклінічній ланці охорони здоров’я, недосконалість системи психолого-педагогічної підтримки дітей із соціально неблагополучних родин, неефективність освітніх програм для формування у дітей культури здоров’я тощо.

Значний відсоток дітей-інвалідів живе у сім’ях – 90 %, що на 10 % більше, ніж наприкінці минулого століття. Це означає, що основний тягар догляду за дітьми-інвалідами все ж таки беруть на себе родини, а в інтернатних закладах виховується решта 10 %. Порівняння загальної структури хвороб дітей-інвалідів, що живуть у сім’ях, зі структурою хвороб вихованців інтернатних закладів свідчить про відсутність захворювань, які б більшою чи меншою мірою стимулювали відмови від дітей-інвалідів.

В умовах низького рівня життя населення, недофінансування державної медицини, нерозвиненості системи соціального страхування та відсутності єдиної державної концепції розвитку охорони здоров’я щодо дітей зростання дитячої інвалідності буде тільки посилюватися. Для запобігання цьому явищу потрібна розробка превентивного законодавства, що передбачає впровадження заходів, спрямованих на ранню діагностику інвалідності та затримки розвитку у дітей, забезпечення доступності послуг охорони здоров’я (особливо на селі), а також підтримка медичних досліджень.

Діти з інвалідністю – це одна з найбільш уразливих груп дітей в Україні. Надзвичайно важливо забезпечити всебічний розвиток таких дітей від самого народження через послуги раннього втручання. За словами голови Представництва ЮНІСЕФ в Україні Юкіс Мокуо, це перший крок на шляху попередження розлучення дитини зі своєю родиною і потрапляння до інтернатного закладу. Інвестиції на ранньому етапі забезпечать результати у майбутньому. Окрім усього, діти, які отримали раннє діагностування та вчасне лікування, будуть більш активними членами суспільства.

Державна політика щодо дітей з вадами розвитку донедавна будувалася на вилученні таких дітей із сімей та утриманні їх у стаціонарних закладах. Динаміка мережі інтернатних закладів соціального захисту для дітей, в т. ч. дітей-інвалідів, відображена в таблиці 4.

Як свідчать дані таблиці 3, на кінець 2013 року в 53 будинках-інтернатах Мінсоцполітики перебувало 6 453 вихованців, порівняно
з 2002 роком їх кількість зменшилася на 1 328 осіб або на 18,9 %, кількість будинків-інтернатів при цьому зменшилася на 3 одиниці.
Закладами нового типу для дітей-інвалідів є центри соціально-психологічної реабілітації дітей для тривалого (стаціонарного) або денного перебування дітей віком від 3 до 18 років. Дитина може перебувати у центрі не більше 9 місяців у разі стаціонарного перебування та 12 місяців – денного перебування. На кінець 2013 року налічувалося 62 таких центри, кількість місць у яких – 2 278, а кількість дітей, які перебувають у центрах протягом року, становила 5 631 особу.

Для навчання та виховання дітей з особливими освітніми потребами (вадами у фізичному чи розумовому розвитку) станом на початок 2013/2014 нав­чального року в системі освіти функціонує мережа навчальних закладів. Тут працюють понад 2 тисячі закладів санаторного, спеціального й комбінованого типу, де разом зі здобуттям дошкільної освіти діти отримують корекційно-відновлювальну та реабілітаційну допомогу (табл. 3, 4, 5).

Держава виділяє більше коштів на інтернатні установи, ніж на підтримку сімей з дітьми-інвалідами чи альтернативний сімейний догляд. На фінансування будинків-інтернатів спрямовуються доволі значні кошти, динаміка яких відображена в таблиці 6.

З таблиці 6 видно, що фактичний обсяг фінансування видатків на утримання будинків-інтернатів для малолітніх інвалідів збільшився у 6 разів. При цьому фактичний рівень фінансування за всі роки перевищував затверджені показники. Однак темпи зростання фінансування за роками були вкрай нерівномірними. Діти-інваліди віком від 6 до 18 років також перебувають в будинках-інтернатах разом із дорослими інвалідами та літніми людьми. Фінансування видатків на утримання таких будинків-інтернатів наведено в таблиці 7.

Наведені таблиці свідчать, що фактичний обсяг фінансування видатків на утримання будинків-інтернатів для літніх людей та інвалідів системи соціального захисту (в т. ч. дітей-інвалідів) збільшився за 11 років у 6,5 раза. При цьому кількість осіб, що перебувають в інтернаті, зменшилася на 14,8 %. Темпи зростання фінансування практично однакові порівняно з будинками-інтернатами для малолітніх інвалідів. Фактичний рівень фінансування також в усі роки перевищував затверджені показники. У системі освіти основними видами інтернатних закладів, де виховуються діти-інваліди, є спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами у фізичному чи розумовому розвитку. Обсяг фінансування цих закладів наведено в таблиці 8.

З таблиці видно, що фактичний обсяг фінансування видатків на утримання спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів, шкіл та інших закладів освіти для дітей з вадами у фізичному чи розумовому розвитку збільшився за 11 років майже у 8,9 раза. Фактично рівень фінансування перевищував затверджені показники в усі роки, крім 2012-го (97,3 %).

Середня вартість утримання дитини-інваліда в інтернаті значно вища, ніж державна соціальна допомога таким дітям та надбавка на догляд за ними. При цьому переважна частина витрат у будинку-інтернаті спрямовується на заробітну плату з нарахуваннями та на обслуговування інфраструктури, а не надання послуг дітям. Зокрема, у видатках на фінансування будинків-інтернатів для малолітніх інвалідів у 2013 році заробітна плата з нарахуваннями та комунальні платежі становили 70,4 %, у той час як у 2002 році такі видатки були на рівні 49,5 %. Видатки на харчування дітей-інвалідів зменшились у 2013 році порівняно з 2002 роком з 23,3 % до 15,3 %.

Крім інтернатних закладів, існує мережа служб та установ, що надають соціальні послуги дітям-інвалідам. Станом на січень 2013 року в системі Міністерства соціальної політики функціонують 62 таких центри, у тому числі Державний комплекс соціальної реабілітації дітей-інвалідів (м. Миколаїв), 78 реабілітаційних відділень, які діють у складі територіальних центрів соціального обслуговування. Загалом центри налічують 22 378 місць, протягом 2012 року в них перебувала 5 631 дитина, причому в умовах стаціонару – 4 681 та денного перебування – 950. Однак до повного охоплення дітей-інвалідів реабілітаційними послугами ще далеко.

Слід констатувати, що в Україні система допомоги дітям з обмеженими можливостями та їх сім’ям поступово переорієнтовується на облік індивідуальних потреб дитини і сім’ї. Водночас підхід до реабілітації дітей з обмеженими можливостями найчастіше залишається суто медичним, що посилює соціальну депривацію дитини. Очевидно, що необхідним є перегляд підходів до організації системи соціальної допомоги дітям з урахуванням всього різноманіття аспектів проблеми обмежених можливостей, її соціокультурного змісту. При цьому перехід від корекції дефектів до комплекс­ної реабілітації та соціальної інтеграції дітей-інвалідів зачіпає всі рівні життєдіяльності людини від індивідуального до загальнодержавного, в тому числі такий аспект, як міжвідомча взаємодія з метою оптимізації процесу надання послуг.

Проте й досі державній системі допомоги дітям з обмеженими можливостями важко впоратися з безліччю організаційних, матеріальних і методологічних проблем. Зусилля державних, громадських організацій, інших соціальних інститутів, батьків і фахівців є розрізненими, існуюча система реабілітації – недостатньо ефективною, а сама ідея соціальної інтеграції інвалідів не має належного правового підкріплення. Така ситуація багато в чому пояснюється тим, що формування нової соціальної політики стосовно людей з інвалідністю здійснюється з випередженням відносно соціальних упереджень щодо інвалідів, які виступають у даному випадку консервативним фактором. Розробка реабілітаційних моделей інтеграції дітей-інвалідів у суспільство має здійснюватися з урахуванням особливостей взаємин із соціальним оточенням.

Аналіз стану і тенденцій фінансування соціальних послуг, зокрема дітям-інвалідам, свідчить про необхідність перегляду існуючих механізмів фінансування. Центр уваги має бути перенесений з фінансування закладів на задоволення потреб отримувачів соціальних послуг, підвищення ефективності та якості цих послуг, розширення їх діапазону, формування ринку соціальних послуг. В умовах переорієнтації системи фінансування соціальних послуг з процесу на результат, націленості на більш широке використання ринкових механізмів важливим є вивчення можливостей використання технології цільових споживчих субсидій (соціального ваучера) як ефективного ринкового інструменту.

З урахуванням зарубіжного досвіду доцільним є застосування в Україні персональних споживчих бюджетів у системі соціального захисту та трудової реабілітації дітей-інвалідів. Основною метою програми персональних споживчих бюджетів є максимальна адаптація системи соціально-реабілітаційного обслуговування до потреб кожного, посилення його впливу на реабілітаційний процес і надання інваліду права вибору видів соціальної підтримки. Завдання підвищення якості соціальних послуг може бути вирішене, насамперед, на основі стандартизації соціальних послуг.

Доречним було б і стимулювання впровадження в систему надання соціальних послуг механізму приватно-державного партнерства та залучення недержавних структур, у тому числі соціально-орієнтованих некомерційних організацій, благодійників і добровольців до надання соціальних послуг у сфері соціального обслуговування дітей-інвалідів. Варто розробити рекомендації з впровадження незалежної системи оцінки якості роботи організацій, що надають соціальні послуги дітям-інвалідам, включаючи визначення критеріїв ефективності роботи таких організацій, зокрема введення публічних рейтингів їх діяльності.

Важливо також визначити цільові показники ефективності діяльності установ, що надають соціальні послуги, та критерії оцінки ефективності й результативності діяльності працівників і керівників, включаючи механізм ув’язки розміру оплати праці співробітників установ з конкретними показниками якості та кількості надаваних послуг. Необхідно впровадити інформаційно-роз’яснювальну роботу про систему соціального обслуговування, види та умови надання соціальних послуг дітям-інвалідам.