№11-12(34-35)(2014)

Позитивні зміни, які привносить новий Кримінальний процесуальний кодекс України, очевидні – розширено права учасників кримінального провадження, значно вирівняно можливості сторін захисту й обвинувачення у відстоюванні своїх позицій. Однак при цьому мають місце й суттєві недоліки, які потребують доопрацювання.

Зокрема, складнощі виникають із затриманням, визначення якого в новому КПК дещо змінилося. 

Положеннями ч. 2 ст. 207 КПК передбачено, що кожен має право затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу, крім осіб, зазначених у ст. 482 КПК (судді, народні депутати). Затримання може мати місце в таких випадках:

• у разі вчинення або замаху на вчинення кримінального правопорушення;
• безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється в його вчиненні.

Водночас кожен, хто не є уповноваженою службовою особою (особою, якій законом надано право здійснювати затримання) і затримав відповідну особу, зобов’язаний негайно доставити її до уповноваженої службової особи або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

У свою чергу, момент затримання визначатиметься з моменту, коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд з уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою. У зв’язку з цим виникає питання: якщо затримання проводив звичайний громадянин, чи потрібно враховувати час, який затриманий провів із ним? Чіткої відповіді на це запитання в кодексі немає.

Ще один момент, на який варто звернути увагу: про кожне затримання уповноважена службова особа відразу повідомляє за допомогою технічних засобів відповідальних осіб у підрозділі органу досудового розслідування. При цьому перевірити, коли реально відбулося затримання, неможливо. Доводиться вірити на слово.

Одним із найбільш суперечливих нововведень, з якими мають справу учасники кримінального процесу, є можливість укладання угод про примирення між потерпілим і підо­зрюваним або обвинуваченим та угод між прокурором і підо­зрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості.

Питання про укладення угоди про примирення може бути ініційоване в будь-який момент кримінального провадження після повідомлення особі про підозру та до виходу суду до нарадчої кімнати для винесення вироку.

Наприклад, якщо обвинувачений до проголошення ним останнього слова дійде згоди з потерпілим щодо укладення угоди, він може перед останнім словом або під час своєї промови заявити про це суду. У такому випадку суд, надаючи можливість обвинуваченому закінчити свій виступ, зупиняє проведення процесуальних дій і переходить до розгляду угоди.

Разом із тим факт ініціювання процесу перемовин щодо укладення угоди про примирення не може розцінюватися як відмова від обвинувачення, якщо в підсумку згоди щодо її укладення не було досягнуто.

Зверніть увагу, що укладення й затвердження угоди про примирення тягне за собою обмеження права на оскарження та здійснення певних прав як для підозрюваного, обвинуваченого, так і для потерпілого. Зокрема, потерпілий позбавляється права вимагати в подальшому притягнення особи до кримінальної відповідальності за кримінальне правопорушення та змінювати розмір вимог щодо відшкодування збитків.

Законом встановлено детальний порядок судового провадження на підставі угоди про примирення. Угоди можна досягнути як під час досудового розслідування, так і під час судового провадження. Закон також зобов’язує суд піддати ретельній перевірці добровільність укладення угоди між сторонами та інші обставини.

Суд повинен з’ясувати в обвинуваченого, чи зможе він реально виконати взяті на себе відповідно до угоди зобов’язання – відшкодувати завдану ним внаслідок вчинення кримінального правопорушення шкоду з огляду на її розмір і строк відшкодування, визначені в угоді про примирення, чи вчинити дії, перелік яких у ній зазначено, або ж виконати обов’язки щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою, викладені в угоді про визнання винуватості. Якщо ж під час судового провадження суд установить, що обвинувачений не в змозі виконати взяті на себе зобов’язання, у затвердженні угоди має бути відмовлено.

Також суд шляхом вивчення витребуваних документів, проведення опитування сторін, інших осіб зобов’язаний переконатися, що укладення угоди є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені угодою. Якщо суд матиме обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або ж сторони насправді не примирилися, у затвердженні угоди також має бути відмовлено.

Прикладом вироку на підставі угоди може бути вирок Чорно­баївського районного суду Чер­каської області від 26.02.2013 р. у провадженні № 709539/13-к, яким було затверджено угоду про примирення між потерпілим та обвинуваченим і призначено обвинуваченому узгоджене сторонами покарання за ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка без обтяжуючих обставин) у вигляді штрафу в розмірі 850 грн. Суд установив, що заподіяні злочином збитки були відшкодовані в ході розслідування і потерпілий не мав до обвинуваченого жодних претензій, та переконався, що укладення угоди про примирення було добровільним, не порушувало права й інтереси сторони, а взяті обвинуваченим на себе за угодою зобов’язання можливі для виконання.

Прикладом вироку про відмову в затвердженні угоди про примирення може бути ухвала Калінінського районного суду м. Донецька від 18.07.2013 р. (провадження № 256/5049/13-к), який у підготовчому судовому засіданні розглянув обвинувальний акт за обвинуваченням особи за ч. 1 ст. 162 КК України (порушення недоторканості житла) і ч. 1 ст. 296 КК України (хуліганство без обтяжуючих обставин) та угоду про примирення між потерпілим і підо­зрюваним. У ході засідання було з’ясовано, що насправді сторони не примирились і цю угоду не підписували – вона була складена та надана на підпис слідчим. У зв’язку з цим суд своєю ухвалою відмовив у затвердженні угоди та повернув кримінальне провадження прокурору для продов­ження досудового розслідування.

Слід мати на увазі, що у випадках, коли у кримінальному провадженні одночасно вбачаються підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим та для призначення обвинуваченому покарання на підставі угоди про примирення між потерпілим і підозрюваним, обвинуваченим, слід надавати перевагу звільненню особи від кримінальної відповідальності, за умови якщо потерпілий примирився з підозрюваним, обвинуваченим і погоджується на його звільнення на цій підставі.

Якщо ж потерпілий заперечує проти такого звільнення, стверджуючи, що примирення може бути досягнуте лише шляхом підписання угоди про примирення з відповідними умовами, суд повинен надати перевагу ухваленню відповідного вироку на підставі угоди про примирення за наявності інших визначених законом підстав для цього.

Процесуальний порядок оформлення такого вибору пропонується в п. 4 інформаційного листа ВССУ «Про доповнення до інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.11.2012 р. № 223-1679/0/4-12 «Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угоди» від 05.04.2013 р. № 223-558/0/4-13. 

Крім того, необхідно мати на увазі, що, на відміну від наслідків, які настають після затвердження угоди про примирення, у випадках закриття кримінального провадження щодо підозрюваного, обвинуваченого це не тягне за собою наслідків у вигляді судимості для відповідної особи.

Також виникає безліч питань до нового інституту показання з чужих слів, адже вважається, що використання чуток, якими за своєю суттю можуть бути показання з чужих слів, є неприпустимим під час розслідування злочинів, оскільки обвинувачення має ґрунтуватися на доказах, достовірність яких можна перевірити.

Відповідно до ст. 97 КПК, показаннями з чужих слів вважається висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи. Суд на власний розсуд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.

У зв’язку з цим не передбачено обов’язку слідчого, прокурора та суду допитати особу, на показаннях якої базуються такі показання свідка, що може призвести до:

• обмовлення завідомо невинних осіб;
• невірного вирішення питання про винуватість або невинуватість особи у вчиненні злочину;
• прямого порушення загальних засад кримінального прова­­дження.

Таким чином, бачимо, що недосконалість Кримінального процесуального кодексу України породжує безліч питань і необхідність нормативного закріплення відповіді на них. Однак, без сумніву, прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України – це крок вперед, направлений на вдосконалення інституту кримінального процесу, на захист прав людини, насамперед шляхом забезпечення змагальності процесу.