№11-12(34-35)(2014)

У даному матеріалі пропоную розглянути окремі теоретичні та практичні питання прийняття заочного рішення судами України.

Заочне провадження було введене для боротьби з умисною неявкою відповідача в судове засідання. На перший погляд здається, що цей вид провадження вирішує проблему, пов’язану зі строком розгляду справ, оскільки судді у більшості випадків не порушують встановлений законодавством двомісячний строк такого розгляду. Крім того, воно спрямоване на захист прав позивача, оскільки рішення зазвичай приймаються на його користь. У разі свідомого й умисного ухилення відповідача від явки до суду заочне рішення відіграє важливу роль. Проте всі зазначені позитивні моменти заочного провадження не усувають низку недоліків, які виникають під час правозастосовної діяльності, наприклад, горизонтальний принцип перегляду заочного рішення чи неоднозначність у визначенні поняття «належне повідомлення».

Інститут заочного провадження існував у Статуті цивільного судочинства Російської імперії 1864 року; згодом у Цивільному процесуальному кодексі 1924 року було прописано норми, які регулювали заочний розгляд справ, проте вони значно відрізнялися від сучасного їх розуміння, оскільки умовою ухвалення заоч­ного рішення була неявка в судове засідання як позивача, так і відповідача.
На сьогодні ж процесуальне законодавство, наприклад, у Латвії передбачає штраф для особи, яка не з’явилася в судове засідання і не повідомила суд про причини своєї неявки, а також у разі встановлення судом недостатньої поважності причин неявки до суду. Досить прогресивними є положення процесуального законодавства Азербайджану. Цивільний процесуальний кодекс цієї держави передбачає, що у випадку, якщо позовні вимоги повністю чи частково не доведені позивачем, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову і таке рішення не є заочним.

Умовами проведення заочного розгляду справи в Україні є: неявка в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений; ненадходження заяви відповідача про розгляд справи за його відсутності або визнання повідомлених ним причин неявки неповажними; згода позивача на вирішення справи в порядку заочного провадження.

Неоднозначно судді тлумачать поняття «належне повідомлення відповідача», оскільки повернення рекомендованого листа з відміткою «за закінченням терміну зберігання» не можна вважати належним повідомленням, бо фактично особа не була повідомлена про судове засідання. Такої ж позиції дотримується Апеляційний суд м. Києва. Відповідно до «Узагальнення практики судами першої та апеляційної інстанції процесуального законодавства при розгляді цивільних справ у порядку заочного розгляду»: «Повернення відділенням зв’язку судової повістки за закінченням терміну зберігання не можна вважати належним повідомленням особи, яка бере участь у справі, оскільки це не відповідає вимогам ст. 76 ЦПК України».

Порядок повідомлення сторін має важливе значення для правильного розгляду справ – без його дотримання не буде забезпечуватися положення ч. 1 ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якого суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд до постановлення заочного рішення по справі обов’язково здійснює процесуальні дії, передбачені Цивільним процесуальним кодексом України, серед яких однією з основних є перевірка факту повідомлення відповідача про день, час та місце розгляду справи (на виконання вимог ст.ст. 74–76 ЦПК України).

На практиці виникають проблеми з викликом до суду осіб, місце проживання або перебування яких відоме, проте судові повістки повертаються за закінченням терміну зберігання. Існує практика, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, місце проживання якого суду відоме і який з певних причин ухилявся від отримання судових повісток, суддя ухвалою зобов’язує представника позивача розмістити оголошення у пресі нібито на виконання положень ст. 122 ЦПК України.

Наприклад: у матеріалах цивільної справи за позовом страхової компанії до М.С.В. була відповідь відділу адресно-довідкового бюро щодо проживання особи за адресою, вказаною позивачем на виконання вимог ст. 119 ЦПК України. Проте під час судових засідань не було підтверджено отримання відповідачем повісток, оскільки вони поверталися за закінченням терміну зберігання, а тому суддя зобов’язав позивача розмістити оголошення в газеті «Урядовий кур’єр». У рішенні суду вказано: «в судове засідання відповідач повторно не з’явився; про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, в тому числі через оголошення в газеті «Урядовий кур’єр»; щодо причин неявки в судове засідання суд не поінформовано». На думку суду, відповідач був належним чином повідомлений про день та час розгляду справи. Проте «05.06.2014 р. до суду надійшла заява від Особи-1 про перегляд заочного рішення суду, де відповідач посилається на те, що він не був присутній в судовому засіданні, оскільки не знав про день і час його проведення. Жодного повідомлення суду про час та місце розгляду справи не отримував та не міг отримати». Ухвалою Подільського районного суду м. Києва заяву про перегляд заочного рішення було задоволено, рішення суду скасовано і призначено дану справу до нового розгляду. Отже, судді, розміщуючи оголошення у пресі, самі не підтримують позицію, що це належне повідомлення про день та час розгляду справи, а тому на законодавчому рівні необхідно встановити заборону на повідомлення відповідача шляхом розміщення оголошення у пресі, якщо місце його проживання відоме та підтверджується адресно-довідковим бюро.

Наступною умовою є згода позивача на проведення заочного провадження. У ЦПК України відсутня вказівка на форму згоди позивача. На практиці судді просять сторону написати заяву про заочний розгляд справи, приблизно такого змісту: «Прошу розглянути цивільну справу за позовом Особи-1 до Особи-2, призначену на (дата розгляду), без участі позивача. Позовні вимоги підтримую у повному обсязі та прошу їх задовольнити. Наслідки прийняття заочного рішення відомі». Необхідно поставити питання: чи правильною є практика суддів приймати заочне рішення без участі обох сторін? На мою думку, це сумнівна практика. Оскільки, якщо існує договір про надання правової допомоги і в ньому вказано представлення інтересів у судових засіданнях, може виникнути проблема. Клієнт, отримавши заочне рішення поштою, побачить фразу: «Представник позивача у судове засідання не з’явився, до суду подав заяву про розгляд справи за його відсутності». Виходить, що, отримавши грошові кошти за судові засідання, представник фактично нічого не зробив для прийняття рішення, а це, у свою чергу, підриває авторитет юристів. Отже, краще закріпити на законодавчому рівні можливість подачі клопотання про заочний розгляд справи і не допускати відсутності позивача чи його представника, а у випадку їх відсутності застосовувати положення ст. 169 ЦПК України.

Сторони, у разі їх відсутності в судовому засіданні, не можуть знати про результати розгляду справи. Суддя вправі задовольнити позов частково – в такому випадку у позивача виникає право протягом 10 днів з моменту отримання копії заочного рішення подати апеляційну скаргу, а у відповідача – заяву про перегляд заочного рішення. Цивільний процесуальний кодекс позбавляє відповідача можливості одразу оскаржити заочне рішення до апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги. У ЦПК України необхідно передбачити оскарження заочного рішення не за горизонтальним принципом, а за вертикальним, тобто шляхом подання апеляційної скарги до суду другої інстанції. У такому разі не буде порушуватися принцип незмінності прийнятого рішення (ч. 2 ст. 218 Цивільного процесуального кодексу України).

Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку. Фактично таке рішення не може набути чинності, якщо місце проживання або перебування відповідача не відоме, або якщо його не вдалося встановити після направлення запитів до адресно-довідкового бюро, органів МВС.

Відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, на останню відому адресу проживання чи перебування рекомендованим листом із повідомленням надсилається заочне рішення у строк не пізніше трьох днів з дня його проголошення. Судді вважають: якщо особа не отримала листа, і він повернувся до канцелярії суду за закінченням терміну зберігання, починається відлік 10 днів на апеляційне оскарження чи на подання заяви про перегляд заочного рішення. Виникає питання: як може початися відлік строку на подання заяви про перегляд рішення, якщо особа не отримала його?

Цивільна канцелярія Оболонського районного суду м. Києва видає заочні рішення, які набрали законної сили на наступний день після повернення листа, проте зазначає, що рішення суду набуло чинності через 10 днів після його винесення судом. У той же час цивільна канцелярія Дарницького районного суду м. Києва, Дніпровського районного суду м. Києва, Деснянського районного суду м. Києва видають заочні рішення, які набрали законної сили через 10 днів після повернення листа. Неоднозначна позиція працівників канцелярії суду призводить до проблем під час виконання рішень суду.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що інститут заочного провадження спрямований на спрощення та пришвидшення розгляду цивільних справ. Однак на сьогодні норми ЦПК України стосовно цього питання потребують суттєвих доопрацювань.