№11-12(34-35)(2014)

Перші спроби реформування судової експертизи було здійснено одразу ж після набуття державою незалежності.

Її СРСР-івська конструкція потребувала переосмислення. Згідно із прийнятою Верховною Радою України концепцією судово-правової реформи був створений ескіз майбутнього, що передбачав організацію цієї галузі у вигляді самостійної інституції, незалежної від органів попереднього (зараз – досудового) слідства та суду, до якої мали входити всі державні судово-експертні установи (МОЗ, МВС, Мін’юст та інші відомства). Про недержавну судову експертизу в концепції не згадувалось, хоча серед принципів розвитку судово-правової сфери закладалося створення умов для дійсної змагальності.

Однак ці плани не здійснилися.

Тривалий час потому вважалось, що змагальність буде реалізована при проведенні судових експертиз паралельними державними експертними структурами, оскільки виключно в таких структурах можуть працювати справжні судові експерти. І така думка не була повністю безпідставною. Деякі вчені вже тоді наголошували, що справжню змагальність можна зреалізувати тільки тоді, коли для збирання доказів будуть залучатись не лише спеціалісти з кола державних експертів, але й недержавні експерти. Вдосконалення судово-експертної діяльності розглядалось ними крізь призму відкритої наукової конкуренції. 

Наступний крок у розвитку судово-експертної діяльності в державі був пов’язаний із прийняттям Закону України «Про судову експертизу», в якому з’являється поняття «судовий експерт». У процесуальному законодавстві СРСР (і УРСР зокрема) такий суб’єкт іменувався інакше. Дійсні на той момент галузеві процесуальні кодекси (КПК, ЦПК) оперували поняттям «експерт» – власне, всі теперішні процесуальні кодекси продовжують оперувати цим поняттям. У виборі експерта провідна роль належала суду (слідству), оскільки діяла формула «експертом може бути будь-яка особа, що володіє спеціальними знаннями в галузі науки, техніки або ремесла, в компетентності якої впевнився суд (слідство)». Крім вказаних галузевих процесуальних кодексів, жодних спеціальних законів, які б регулювали діяльність експертів, не було. Очевидно, на початку активного будівництва нової держави виникло бажання організаторів цієї діяльності перенести розуміння фігури експерта як інтелектуальної одиниці до розряду постійнодіючих учасників процесу, що й було закріплено в Законі введенням поняття «судовий експерт».

До 1994 року не було спеціальної процедури атестації експертів, які не працюють у штаті державних експертних установ (недержавних експертів). Атестація корпусу позаштатних експертів проводилась експертно-кваліфікаційними комісіями (далі – ЕКК) таких установ. Будь-який спеціаліст, що мав спеціальні знання в тій чи іншій галузі, міг бути прямо залучений як експерт судом, особою, що здійснювала попереднє (зараз досудове) слідство, чи органом дізнання. Суду достатньо було впевнитись у його компетентності на підставі формальних показників: освіти, стажу практичної діяльності тощо. Тобто вибір експерта законодавець доручав органам, що здійснювали владні повноваження. Як експертів залучали, наприклад, інженерів станцій технічного обслуговування автомобілів (СТО), викладачів вищих навчальних закладів та інших. При цьому такі спеціалісти автоматично отримували статус експерта (за змістом спеціального закону – «судового експерта») після винесення двох відомих процесуальних документів: постанови (ухвали) про призначення судової експертизи із зазначенням особи, якій доручається її виконання, та протоколу про ознайомлення цієї особи з правами й обов’язками експерта, а також підпискою про кримінальну відповідальність за надання заздалегідь неправдивого висновку та відмову від виконання обов’язків судового експерта.

Нормативно закріплена думка, основний зміст якої полягав у законодавчому регламентуванні порядку підготовки та атестації осіб, котрі бажають отримати статус судового експерта, створила низку проблем. Поняття «судовий експерт» факти­чно трансформувалось із процесуально-статусного у кваліфікаційне. Якщо раніше воно відносилося до процесуального статусу особи, що має спеціальні знання, то із введенням законодавчо регламентованого порядку поняття «судовий експерт» стало перш за все визначенням підтвердженої кваліфікації, та ще й обмеженої в часі (3 роки – для недержавних експертів і 5 років – для експертів державних експертних установ). Такий спосіб підготовки експертних кадрів визначений ст. 21 Закону України «Про судову експертизу» для фахівців, що «мають на меті здійснювати експертну діяльність». Залучення інших фахівців, які не мають такої мети – а це цілий пласт інтелектуальної еліти держави, – проходить на засадах можливості, що передбачено на підставі останніх (2004 року) змін до ст. 7 Закону України «Про судову експертизу». На практиці судами та слідством до виконання експертиз здебільшого залучаються «реєстрові» експерти, тобто внесені до Державного Реєстру атестованих судових експертів. Які виникають з приводу цього думки?
З позиції принципу саморегуляції атестацію недержавних експертів взагалі доцільно проводити в недержавному професійно-експертному середовищі із залученням до участі в ЕКК державних чиновників від експертизи, як це відбувається у більшості країн світу, зокрема в європейському співтоваристві, куди зараз спрямовані державні інтегративні уподобання. За міжнародним досвідом атестаційні комісії створюються при авторитетних недержавних об’єднаннях судових експертів. Наприклад, у США нараховується 10 організацій, які офіційно мають право здійснювати сертифікацію спеціалістів у галузі судової експертизи, а саме: бюро криміналістів, бюро судових експертів-документознавців, бюро судово-експертної одонтології, бюро судово-експертної токсикології, бюро судово-медичного дослідження мертвих тіл, асоціація судових експертів-документознавців, бюро сертифікації судових експертів-токсикологів, міжнародна асоціація з ідентифікації, міжнародний інститут судово-експертних наук, бюро акредитації за судово-експертними спеціальностями.

Монополія державних судово-­експертних установ на проведення криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз закріплена ст. 7 Закону України «Про судову експертизу». Ця заборона, яку є всі підстави вважати ущемленням прав недержавних експертів, з’явилась у 1991 році з прийняттям Закону України «Про підприємництво» (ст. 4) і нічого спільного з декла­рацією принципу змагальності не має. Фактично проводиться підміна поняття сутності та змісту вказаної діяльності як допомоги органам досудового і судового слідства окремими носіями спеціальних знань на просте отримання доходу.

Для забезпечення якісної підготовки експертів має існувати професійна освіта на базі підготовки у вищих навчальних закладах із повним циклом навчання на магістерському освітньому рівні, як це прийнято в більшості країн світу. Нині вища професійна освіта судових експертів в Україні робить перші кроки. У якості специфічної категорії спеціальності ВНЗ під кодом 8.18010003 вона введена постановою Кабінету Міні­стрів України від 27.08.2010 р.

№ 787 і затверджена у цьому переліку наказом Міністерства освіти і науки України від 09.11.2010 р.

№ 1067. На сьогодні вища професійна освіта запроваджена у чотирьох вищих навчальних закладах України: Національному університеті «Юридична академія імені Ярослава Мудрого», Націо­нальному університеті «Львівська політехніка», Навчально-науко­вому інституті підготовки слідчих та криміналістів Національної академії внутрішніх справ, Донецькому юридичному інституті МВС Укра­їни (останні два ВНЗ готують у тому числі кадри для експертної служби МВС Укра­їни). Ці зак­лади надають повну вищу професійну освіту судового експерта освітньо-кваліфікаційного рівня магістр за окремими (так званими традиційними) криміналістичними видами судової експертизи. Проблемою залишається отримання вищої освіти в галузі інженерно-технічних, економічних та інших експертних спеціальностей.

Важливою сходинкою подальшого розвитку інституту судової експертизи стало прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України (далі –КПКУ). Цим законом, який окремі юристи справедливо називають другою конституцією держави, в розвиток змагальності процесу закладено найважливіший демократичний принцип, а саме – рівність прав сторін у збиранні та наданні суду доказів, з наданням висновку судового експерта включно (ст.ст. 22, 101 КПКУ). Сторона обвинувачення протягом тривалого радянського періоду мала монопольне право призначати судові експертизи до державних судово-експертних установ. Сторона захисту, представлена адвокатом, могла тільки клопотати про призначення судової експертизи, самостійно ж мала змогу лише реалізувати вузькі можливості в межах ст. 6 Закону України «Про адвокатуру», який діяв раніше, – отримувати письмові висновки спеціалістів з питань, що вимагають спеціальних знань, мали спірно-доказове значення, не завжди приймались судами, вимагали подальшої перевірки шляхом проведення судової експертизи (що, власне, і було метою адвоката). Цей хитромудрий шлях залучення стороною захисту спеціальних знань судового експерта у новому КПКУ істотно спрощений тим, що в ньому задекларовано право сторони захисту (і не тільки адвоката захисту) безпосередньо та самостійно залучати експертів на договірних умовах для проведення судової експертизи, в тому числі обов’язкової (ст. 243 КПКУ). Постає питання: якщо сторона обвинувачення провела судову експертизу в державній судово-експертній установі, куди у разі виникнення колізії, а також з метою забезпечення демократичного принципу змагальності має самостійно звернутися сторона захисту стосовно залучення експерта для проведення експертизи?

Зрозуміло, що до тієї структури, яка організаторами судової експертизи на сьогодні фактично не підготовлена і яка постійно зазнавала утисків, а саме до системи недержавної судової експертизи, яку, власне, зараз системою і не назвеш. Для усунення цього «конкурента» з поля судово-експертної діяльності виставляються чисельні перепони, подолати які досить непросто: це і демагогічні заяви про продажність недержавних експертів та низьку їх компетенцію, і нормативні обмеження, і постійне утвердження монопольного положення державної судової експертизи, і дискримінація в експертних допусках на право проведення окремих видів судових експертиз (30 % від допусків, дозволених державним експертам), і непоодинокі факти виведення за рамки судово-експертної діяльності найактивніших приватних експертів тощо. 

Після лютневих подій в Україні судово-експертній галузі надано ще один шанс повернутись до цивілізованого світу. Реформування судово-експертної діяльності з метою зближення з європейськими та світовими канонами має базуватись на концепції її розвитку в державі з огляду на нові умови. Для цього, на наш розсуд, потрібно вирішити низку загальних та окремих проблем, найбільш вагомими з яких є такі:

Визначити у законі належність на рівноправних умовах до суб’єктів судово-експертної діяльності не лише державних судових експертів – співробітників державних спеціалізованих експертних установах, але й недержавних судових експертів, які працюють у недержавних судово-експертних підприємствах (установах, організаціях будь-якої форми власності) чи здійснюють судово-експертну діяльність самостійно, а також експертів – фізичних осіб, що є спеціалістами в галузі науки, техніки, мистец­тва або ремесла, у компетентності яких впевнився суд чи досудове слідство.

Закласти єдині основи професійної освіти в галузі судової експертизи для державних та недержавних експертів.

Демократизувати систему атестації судових експертів шляхом створення ЕКК не лише при спеціалізованих державних судово-експертних установах, а й при ВНЗ, де готують експертні кадри, при відомчих і міжвідомчих курсах підвищення кваліфікації, а також при професійних об’єднаннях судових експертів (спілках, асоціаціях тощо).

З огляду на започаткування професійної освіти судових експертів відмовитись від проведення переатестації кожні 5 років для державних і 3 роки для недержавних експертів, надавати допуски за експертними спеціальностями із видачею кваліфікаційних свідоцтв безстроково.

Зняти обмеження на проведення окремих видів судових експертиз для різних категорій суб’єктів судово-експертної діяльності.

Наостанок слід зауважити, що реформування судово-експертної галузі неможливе без залучення до його обговорення широкої спільноти судових експертів. Бюрократичний шлях себе вже вичерпав.