Приобрети журнал - получи консультацию экспертов
№5-6(40-41)(2015)
Беседовала: Юлия Мостовая
«Душа украинской песни», «поющий символ Украины», «голосистый соловей» – как только ни называют легендарную певицу, обладательницу уникального голоса, серьезных наград и просто очаровательную женщину Нину Матвиенко. Она завидный гость многих украинских и зарубежных концертов, почетный судья музыкальных конкурсов и приглашенный эксперт самых популярных телешоу. Но за славой и гонорами артистка никогда не гналась и, кажется, что главным своим предназначением считает даже не певческую стезю, а роль народного «поводыря».
После того, как Матвиенко устроила демарш украинской власти, назвав ее кровавой элитой, а войну – геноцидом нации, ей тут же приклеили ярлык пророссийской сепаратистки и объявили подпольную войну. Артистку бранят, ей портят нервы, пытаются сорвать концерты. Но Матвиенко выше этого, говорит, все, что творится, только придает ей сил.
Встретиться с Ниной Митрофановной договорились на следующий день после благотворительного концерта во Дворце «Украина». Скандальная история о закрытых билетных кассах и о том, как дирекция дворца сначала обещала, а затем отказывалась бесплатно предоставлять зал под концерт для сбора средств на лечение солдат из АТО, за месяц взбудоражила все украинские медиа.
Чем все закончилось и что, собственно, происходило – мы расспросили Нину Митрофановну, ведь она не только участвовала в концерте, но и представляла «Фонд славного рода княгини Ольги», который инициировал благотворительный проект.
Легендарная певица Нина Матвиенко позволила «Независимому АУДИТОРУ» заглянуть в свой дом, душу и даже холодильник. Осматриваясь по сторонам, мы удивлялись тому, как просто и скромно живет народная артистка, как душевно принимает чужих людей в своем доме и как тяжело переживает за свою страну.
Договаривались о нашей встрече и интервью мы где-то две недели. Менеджера у Нины Митрофановны нет. Электронной почтой она не пользуется, только телефоном. Чаще всего он не отвечает. А если, о счастье, она возьмет трубку, либо связь оборвется на самом интересном месте (у артистки что-то невообразимое с сигналом дома), либо услышу: «Я на репетиции, перезвоните послезавтра утром», «Сейчас на съемках, давайте после трех».
И, наконец, после ряда неудачных попыток раздалось заветное: «Приезжайте ко мне домой через час». Медлить было нельзя. У Нины Митрофановны сумасшедший концертно-съемочный график, к тому же, через день она приглашена в Полтаву на детский фестиваль. В спешке прикинув по карте маршрут к дому на Лаврской, я умудрилась пронестись мимо него, накинуть несколько кругов и даже всерьез принять здание посольства Швейцарии за родовое поместье народной артистки(!). Отлавливать меня вдоль дороги вышла сама Нина Митрофановна… Стройная, в элегантном платье миди в кофейную полоску, на высоком каблуке и с тоненьким обручем в темных распущенных волосах – встретила меня за воротами обескураживающим: «Господи, і куди Вас ото поперло?!». Сгорая от стыда, что меня на всю улицу отчитывает народная артистка, бормочу извинения, бросаю взгляд на серенький Фольксваген Поло на крыльце (машину Матвиенко водит сама уже семь лет). А через дорогу, на минуточку, Мемориальный комплекс ВОВ.
Впрочем, на местоположении весь «пафос» родового поместья Гончара и Матвиенко заканчивается. Небольшой двухэтажный дом (на глаз, квадратов 90) в карпатском стиле выглядит мило, но практически в аварийном состоянии. Компактный ухоженный дворик утопает в зелени и цветах. На веранде соломенные кресла и столик, явно облюбованные гостями и журналистами. Но на улице прохладно, и Нина Митрофановна приглашает меня в дом. Сразу у входа встречают с десяток разбросанных тапочек на блестящем кафеле (как-никак под одной крышей живет семья из 6 человек), на лестнице висят портпледы с костюмами, по коридору расхаживает кошка Мята.
В трех шагах – небольшая кухня, куда и пригласила меня Нина Митрофановна. Пока она молниеносными движениями хозяйничала на кухне, составляла список покупок для сына Ивана (которого в семье зовут Януарием, так как с этим именем он принял монашество) и заваривала нам сладкий травяной чай, я с интересом рассматривала множество семейных фотографий, хаотично налепленных на холодильник, всевозможные куколки-мотанки, дидухи ручной работы, разнокалиберные глиняные кувшинчики, привезенные из экспедиций мужем Петром Ивановичем и расставленные на видных местах.
Нина Митрофановна принимала меня спустя час после съемок на «Интере» (в ток-шоу «Касается каждого»). Но даже сквозь легкий макияж и вежливую улыбку просматривалась сильная усталость и небольшое раздражение в ее глазах. Отчасти это из-за сумасшедшего графика, в котором постоянно живет народная артистка (за время нашей беседы журналисты и организаторы концертов звонили ей по меньшей мере 10 раз). Но в основном, наверное, от безысходности и неспособности влиять на то, что происходит вокруг нас.
Забегая наперед, скажу, что Нина Митрофановна очень сложный, эмоциональный и невыносимо душевный собеседник. За 3 часа, пока мы разговаривали у нее на кухне и ездили менять шины на СТО (к счастью, певица не любит ездить одна и прихватила меня с собой), мне пришлось не раз краснеть и оправдываться за свои вопросы и даже едва сдерживать слезы, когда она проникновенно запела псалмы Мовчана.
Ніно Митрофанівно, Ви живете у шаленому ритмі: вчора ввечері концерт, сьогодні вранці зйомки на телебаченні, післязавтра від’їжджаєте до Полтави на дитячий фестиваль. Ще й журналістів встигаєте приймати. Знаходите час, щоб хоч дух перевести?
Кожного дня мрію просто полежати, хоча б кілька годин, і щоб ніхто мене не зачіпав. Але такого в мене не буває (сміється). Завжди кудись поспішаю захекана. Можливо, коли так розмовляю, то це для мене й відпочинок.
Я сьогодні дуже мало і погано спала. Взагалі не могла спати. Ніби й не переживала, але якась психологічна нестабільність, дискомфорт невирішений. Наче біг би, як раніше, а тебе ноги не несуть. Ти не можеш поштовх дати сильніший, щоб злість якась була. Параліч в усьому: і в думках, і в тілі. І спати ти не можеш… Але це тільки сьогодні.
Вчора у нас був, мабуть, найтрагічніший концерт з усіх. Не в змістовому, а в організаційному плані. Таке робилося...
Багато говорили й писали про непорозуміння між дирекцією палацу і фондом, що організовував благодійний концерт, але факти дуже суперечливі й обвинувачення звучали з обох сторін — ніхто до кінця не розібрався в ситуації. Розкажіть, будь ласка, що сталося? Як вирішили питання? Дирекція пішла на поступки чи довелося сплатити всю суму? (Несмотря на то, что все артисты согласились участвовать в концерте бесплатно, дирекция дворца сначала озвучила цену 120 тыс. грн за аренду, а через неделю подняла до 250-ти. Это только входная сумма, поскольку по техническому райдеру организаторы должны были доплатить 586 тыс. грн, – авт.)
Я не знаю, кого звинувачувати, та й не хочу цього робити. Я просто констатую факти, що не відбулися. Звичайно, хтось дав вказівку не продавати квитки. Центральні каси палацу були постійно зачинені. Працювали лише ті, що у підземках, і інші пункти, де зазвичай продаються квитки. Так, ми не заплатили палацу вчасно, бо хотіли хоча б якусь частину цих коштів отримати з продажу квитків. Нам пообіцяли, що каси все ж таки відкриють і ми надолужимо свій час. Але ж не відкрили, не повірили. І нічим же не ризикували – просто забрали б свої гроші з кас палацу. Я розумію, що не можу винити в усьому гендиректора Палацу «Україна», – одна людина такі речі не вирішує. Але він навіть не спробував піти нам назустріч – не зателефонував мені жодного разу.
Я здогадуюсь, що причина, швидше за все, у мені. Це ж мене влада зробила проросійською сепаратисткою. Уявляєте, у березні вони (представители власти, – авт.) заплатили студентам, щоб ті з плакатами постояли під стінами Будинку культури НТУУ КПІ, коли там був мій сольний концерт (хлопці самі розповідали, що їх найняли). Я бачила, що вони там стоять, та не чіпала. Як їм не соромно було! І відвідувачі концерту ставилися до них дуже толерантно.
А тепер влаштовано підпільне протистояння. Якщо у мені причина, можна було визвати і сказати: «Ми не хочемо, щоб ви робили цей концерт» – одразу попередити, по-людськи. А так ми витратили стільки коштів, що проект вийшов комерційним, а не благодійним (за все платили як комерційна структура). Зал був майже заповнений, але більшість глядачів прийшли за запрошеннями. Запросили дуже багато воїнів, хоча прийшло значно менше, мабуть, також попрацювала агітація. Краще б ми ці кошти просто перерахували на лікування бійців…
Багато нарікань було на поведінку директора фонду Ірини Згурської, нібито вона грубо розмовляла з дирекцією.
Я давно знаю Ірину як дуже толерантну жінку, тож, мабуть, створили такі обставини. Якщо обіцяти і не виконувати – кожного це виведе, і мене особливо. Ми теж не святі, багато помилок могли наробити в цьому проекті, але ж не для шкоди тому, що задумали.
Для Палацу «Україна» таке непорозуміння не одиничний випадок (в марте дирекция отказала организаторам другого благотворительного концерта, запланированного на 27 мая, средства от которого планировали направить на строительство детского дома для сирот-беженцев из зоны АТО, – авт.), а чи часто Вам доводиться стикатися з такою неповагою з боку адміністрацій культурних установ, вищих чинів при організації благодійних проектів?
Я не займаюсь організацією, у нас є вдосталь людей для цього. Моя місія в тому, щоб співати. Я ще не в тому віці, щоб котів збирати на вулиці й підгодовувати, – ще можу і повинна своїй країні допомагати. Це різні речі. Але такого ще не було. Це добра наука для мене. Однак я цього не боюся. Не вийшло так, вийде іншим способом. Я не опускатимуся до їхнього рівня. Це поганий рівень, пов'язаний із грошима, бізнесом і наругою над психікою людини. І на цю поталу я не піддамся. Поклонюся і скажу: «Бог вам суддя».
Це нормально, що моя робота і моя позиція у цьому світі комусь не подобаються. Зі мною і при радянській владі було так: нічого не робила, тільки пісні українські співала – і це не подобалось.
Зараз Ви стали чи не єдиною представницею творчої інтелігенції в Україні, яка не побоялася озвучити незручну правду про те, що відбувається на Сході, і отримати ворога в особі нової влади та українців, які її підтримують. Наскільки це ускладнило Ваше життя, якщо не брати до уваги інцидент з концертом?
А що серйозніше ще може бути? Залишилося тільки вбити. Пенсію мені вже переполовинили. Сепаратисткою обізвали. Концерт не давали провести. Ви б побули вчора у центрі всього того, що відбувалося у палаці, – мене наче до струму під’єднали. Більше й не треба нічого.
Я як згадаю, як прийшла Надя Шестак і заявила: «Я із сепаратисткою на сцені поруч не стоятиму», бо я була присутня на телемості з ДНР. А про що ми там говорили, вона не знає і їй не цікаво, просто хтось сказав. Та я була у дуже багатьох передачах, із ворогами своїми говорила. Але ж це не вороги – це наші люди. Прийде нова влада – і цих «сепаратистів» знову назвуть братами. Не можна робити людину ворогом тільки за те, що в неї є своя думка. Це неоголошена війна, тому кожен має тільки свої здогадки. І право тебе обговорювати має тільки той, хто там був. Чи ти не була на Майдані і не бачила сепаратистів з палками, щоб мене так назвати? Мені дуже дивно, що інколи у людей немає своїх мізків.
Чи правда, що більшість концертів, у яких Ви зараз берете участь, негонорарні — всі зібрані кошти йдуть на благодійність?
У мене майже все життя благодійні концерти. Та навіщо це озвучувати? Щоб статус підняти? Так і має бути. Частину ти працюєш на себе, а частину маєш віддати. Нещодавно я брала участь у концертах за кордоном, ми також збирали кошти для матерів і дітей-сиріт цієї війни. Якщо їх (деньги, – авт.) тут не дають, то я їх зробила там. Це нормально.
Вас часто запрошують на концерти і фестивалі до Великої Британії, Іспанії, США, але у нас про це майже ніхто не знає. Чому не афішуєте?
Я ніколи й ніде цього не виставляю. Це робота, а не показуха. Не люблю, коли копирсаються у моєму житті. Я справді живу цим, працюю собі у задоволення. Буває, на запрошення можу роками не їздити, а може бути такий рік, що в мене близько п’яти концертів тільки в осінньому сезоні. Ми ось щойно повернулися з Великої Британії. Дуже тяжка була дорога, шалений темп: не висипалися, пізно лягали, раненько вставали; електрички, метро, машини, літаки. Я думала, що після цього не захочу вже концертів (сміється).
Вочевидь, спокійно похворіти вдома після нещодавньої травми у Вас теж не вийшло…
Навіть у лікарні не лежала. Я якось узагалі не можу довго хворіти, навіть з температурою на ногах. На другий день після зашиття поїхала у Моршин на дитячий фестиваль (була головою журі), через тиждень – у Лондон, Манчестер. Приїхала – зняла шви, – вже майже нічого не видно (сміється).
Перерви у концертах Ви робите, а так, щоб узагалі не співати?
Я можу довго не співати, але, врешті решт, в один прекрасний день це вибухає якимись неприємностями. Я всім незадоволена, все мене дратує. Потім розумію, що я просто не співаю. У мені накопичується стільки енергії, що її потрібно віддати. Коли немає концертів, дома співаю. Як найде якийсь такий настрій. Люблю мамині пісні. Про долю переважно. А що найцікавіше: якщо ти не співаєш, то ти тоді говориш, причому дуже багато (сміється). Тож я люблю більше співати.
Полюбляєте на самоті чи з донькою? Можливо, для чоловіка?
Мабуть, кожен любить на самоті поспівати. Бо треба розспіватися, попробувати своє горло. Мені свідків не потрібно, так неможливо розслабитись.
Мабуть, це непросто, бо ж тепер майже вся Ваша родина (а также бойфренд дочери Тони — Арсен Мирзоян, – авт.) знову об’єдналася під одним дахом. До речі, наскільки легко ви вживаєтесь? Бо ж усі люди творчі…
Знаєте, у нас не буває такого, щоб один в одного на голові: ми постійно кудись їздимо, кожен у своїх справах; завжди немає то одного, то іншого. Це якась врегульована присутність. До того ж, у нас постійно сторонні люди вдома: наші друзі, гості.
А чим зараз живуть Ваші діти?
Андрій розписує Успенський собор, старший син Януарій йому допомагає. Він нещодавно повернувся з Бахчисарайського монастиря, довго не малював. Наче виконробом був там весь час: на службу ходив і монастир будував постійно. Зараз радіє, що в нього є можливість повернутися до своєї стихії. Сини пішли в батька: обидва художники-іконописці, але кожен має свою цікаву техніку. Люблю спостерігати, як вони щось обговорюють між собою, з батьком радяться – це чудово, коли є предмет для розуміння. До речі, донечка Тоня теж художник. Сьогодні показала мені на мобільному павича, якого сама намалювала. Краса неймовірна! Колись чоловік сказав, що з неї вийде або геніальна співачка, або геніальний художник. Вийшло і те, і інше. Коли вона була у декреті і не завжди було за що купити подарунки на День народження подругам, – малювала для них картини (перемальовувала роботи Густава Клімта). Дуже гарні виходили, і вони бережуть їх досі.
Коли Ви запросили мене до себе додому, очікувала побачити великий маєток з домогосподарками…
Ні-ні. У нас усе як у людей. Єдине, що раз на два тижні приходить жінка прибирати, бо я не завжди встигаю. У мене ще й алергія на пил, особливо влітку. Взагалі, я не люблю, коли чіпають мої речі. Раніше я ще й на дачі встигала, а зараз нічого не роблю. Тут на кухні так набігаюсь, насічусь тих салатів: цибулі, моркви, буряка, що вже нічого не хочеться. Я ось Вам покажу, які каструлі борщу варю (открывает небольшой, до отказа набитый продуктами холодильник и показывает 7-литровую кастрюлю). Бачите, вже в холодильник нічого не влазить, замалий для нас. А я не хочу великого – хай менше їдять (сміється). Ми якось не панькаємося з дітьми і їжею. Хоча у мене діти дуже мало їдять. Тоня особливо. Не буває такого, щоб усі як за годинником сходились на сніданки, обіди, вечері – хто коли.
А онучка Уляна вже не живе з вами?
Вона коли як схоче. Інколи з батьком, інколи в нас. Насправді, тут для неї абсолютно немає умов. У цьому будинку наша лише половина, а друга – сусідів. Ходімте, покажу Вам весь будинок… (На этом Нина Митрофановна устроила мне экскурсию по всем закоулкам дома). На першому поверсі найбільша кімната Тоні й Арсена, тут гарний ремонт – два роки тому нам безкоштовно зробило телебачення. На другому – три зовсім маленькі кімнатки. Дві з них – хлопців, ми колись розділили для них одну велику кімнату. У них буває гармидер, не лякайтесь. Наша кімната теж невеличка. Бачите, у мене немає ніяких залів, спеціальних кімнат для репетицій – ось тут усе: і спальня, і гардеробна, і репетиційна. Ось гляньте, всі стіни у будинку тріщинами пішли. Пробую заліпити місцями, та все сиплеться. Останній ремонт робили десь років 15 тому, а новий починати діти не дають, бо їм тоді нікуди дітись. Хлопці мої тут завжди товчуться, друзі їхні. У нас ніколи не буває ідеального порядку в хаті: як поприбираємо – одразу й насмітимо. Життя таке, що постійно потрібно кудись бігти. Ось вчора ввечері вибиралася на концерт – усе покидала. А вранці ніколи – на телебачення поїхала. Бачите, концертні костюми висять на сходах (демонстрирует портплед с костюмом на поручне лестницы), капці розкидані біля входу – позалишали, як бігли. Але загалом, я вважаю, чисто, головне, щоб не було пилюки.
Зараз усе частіше ловлю себе на думці, що дуже мрію вже пожити одна, без дітей. Я й обзиваю хлопців часом, та вони не хочуть женитися (сміється).
Часто бачитесь з онучкою? Чим вона займається?
Зараз трошки рідше, але у нас гарні стосунки. Їй вже 16 років, у школі вчиться, зараз до екзаменів готується.
Як вона Вас називає?
Ніна.
Ви з чоловіком Петром Івановичем вже 44 роки у шлюбі. З боку здається, що повна ідилія. Жодного публічного скандалу, поговорів. Як вам це вдається?
Ми публічні люди, але не робимо реклами з подружнього життя. Та й боїмося таких поговорів. Як сваримось, то між собою. Коли ви любите людину, бачите в ній тільки хороше, і це почуття потрібно розвивати. Мій чоловік – геніальний художник, він робить надзвичайні виставки у музеї, тому чіплятися за якісь дрібниці – так маловартісно, а тим паче виставляти це напоказ. А людям тільки дай, я це знаю (сміється). Ще роки 4 тому я вважала, що сім’ю потрібно клепати, тримати купи, а тепер раджу всім відпускати, як не складається. Як кажуть: «Насильно мил не будешь».
Вас часто впізнають на вулиці?
Ні. А хоча, можливо. Буває таке, що бачу – рідна душа, і просто не можу втриматись: обіймаємося, цілуємося. Розплакалися – і розійшлися. Таке в мене є. А буває від перевтоми така дратівливість некерована, що я від неї страждаю, – можу наговорити неприємних речей людині, а потім жалкую.
Ви нечасто оновлюєте репертуар сучасними піснями. Не пропонують гарних чи принципово не поспішаєте за модою?
Мені пропонували, але я їх Тоні інколи віддавала. Наприклад, пісню «Дивна квітка знов ти ожила» написали для мене, але саме в Тоні я почула голос, ці переживання і дитинну тональність: Батьківщина і Тоня, такі співзвучні. Потрібно вчасно зрозуміти і віддати. Доця її дуже гарно заспівала.
Гадаєте, якщо я не співаю сучасної пісні, то вже й мохом покрилась? Ні. Але я завжди стараюсь пропонувати те, що я люблю – народну пісню. Два роки тому ми записали диск з хором Л.М. Ревуцького – колядки і щедрівки. Три роки тому – диск «Всякому городу нрав і права» з піснями епохи доби українського бароко. Для мене це нове. Виважено співати тему кохання в мої роки вже трішки соромно. Мені якби хтось про Україну написав, духовну таку річ, чи про дорослого сина, доньку, про материнські почуття.
Зараз вже й голос не той, щоб писати нові речі. І сприймають мене вже, знаєте, як про Зикіну казали грузини: «Ти не співай, ти просто ходи: туди-суди». На кожен товар є свій покупець. Хоча це досить грубо сказано, бо мистецтво не базар, та й непотріб тут надовго не затримується.
Тоня, як і Ви, обрала дуже душевний і рідкісний зараз пісенний жанр – фольклор, але народну пісню надзвичайно важко просувати у світі шоу-бізнесу. Як часто їй сьогодні доводиться чути «не формат»?
Постійно. Сучасність вимагає відвертості, розв’язності, але Тоня до цього всього ставиться трішки не так, як усі, тому клеймо «не формат» її не лякає. Такими ярликами розкидаються випадкові бізнесові структури, не класичні, навіть не естрадні, і вони, повірте, скоро відійдуть. Мені теж колись казали «не формат» – ну і де вони всі ділись? Тому я їй завжди раджу: працюй, накопичуй, прийде час – пригодиться. Взагалі Тоня набагато тонше відчуває сучасність, ніж я, і вона до неї обережно так підступається. Вона додала аранжувань до деяких моїх пісень – зробила народну пісню сучасною, красивою. І пішла далі. «А може ти…», «Мавка», «Мої сни» – дуже цікаві пісні, такі зараз ніхто не співає. А яку поезію гарну вона бере, про справжні почуття – не ті сучасні тексти, що залазять у штани.
Ви категорично відмовилися їхати в зону АТО з концертами для воїнів з передової, а ось Ваша донька там побувала, об'їздила багато гарячих точок. Відмовляли Тоню від поїздки?
Ні. Вона повинна була це бачити. А я не їхала, бо не можу на це дивитись. Боюся озвіріти. Я й так язиката. Найбільше зло ця війна, і я її ніколи і нікому, жодному народу не бажаю, жодній матері, жодній дитині. Оце і є моя позиція – я проти війни.
Через Крим і Донбас уже побили горщики багато родичів, друзів, колег, навіть сім’ї розпадаються. Причому як по різні боки кордону з Росією, так і в нас. Вас і Ваших рідних оминула ця біда?
Не оминула, але ми вирішили поважати один одного і говорити про здоров’я, бо ж немолоді вже. Якщо президента там люблять і вірять тому, що він каже (нехай навіть тому, що у нас «бандери» скрізь), то це любов народу до свого президента. Звичайно, для нас це нонсенс, бо в нашій країні ніколи не любили президентів. Та навіщо звинувачувати в цьому росіян? Колись нам буде соромно дивитись один одному у вічі – коли відкриється вся правда Сходу. А поки молю Бога, щоб не вмирали наші хлопці, невинні люди, щоб закінчились звірячі катування.
Скільки синів і батьків повбивали, скільки родів обірвали... Хіба це нормальне життя? Ні, тому і я ненормальна стала. У мене два дорослих сини, і один каже: я дав обітницю не народжувати, а другий просто не хоче. І я буду до них нормально ставитись? Чому ти не народиш, не оставиш роду, хлопців стільки погинуло...
Їх також можуть забрати в армію, вирішується зараз їхня доля. Монаха мого хочуть забрати, кажуть, монахи там теж треба – будете молитись. Він мені: «Мамо, я піду», а я вже просто не витримую. Якщо ти вирішив так, якщо ти граєшся з цим, то йди. Але ж, сину, це неоголошена війна...
Ніно Митрофанівно, як би важко Вам не було на серці, який би настрій не був, Ви завжди виходите на сцену одухотворена, із сяючими очима і передаєте цей стан слухачам. Звідки черпаєте сили, натхнення?
Завжди у піснях. Нещодавно я гортала псалми Павла Мовчана, прочитала його слова і мене як осінило – це ж сьогодення!
О зглянься на поклик, на смутні благання.
Невже ж на землі ми останні, останні?
Яка на роду на моєму провина?
І чим завинила маленька дитина?
Я голосно кличу тебе, покликаю: мій Боже!
Відлуння ж немає, немає...
Почуй моє слово і зглянься на мене:
Пошли хоч надію спасенну, спасенну,
Бо хто ж, окрім тебе, ще нам допоможе...
— О Боже Великий, мій Боже... мій Боже...
Зараз я часто цитую рядки ще одного поета – Анатолія Горового: «Виправдань нема: є ми – голодних батьків вгодовані діти, прокляте покоління. Є манівці, куди так просто ми зайшли, а десь поруч є ще Україна, є ще воскреснути нагода, є надія!». Геніальні слова! І більше нічого не треба говорити. Нічого не треба…
Факты:
Певческий дар в семье Матвиенко передается по наследству, по женской линии. По словам Нины Митрофановны, ее мама Антонина Ильковна обладала удивительным голосом: могла петь в три и даже четыре голоса. Если бы не сложная судьба сельской женщины, она могла бы стать великой певицей.
Счастливая мама и бабушка. «Иметь детей – большое счастье. Вот у меня трое детей, и я думаю, что было бы замечательно, если бы их было четверо. Лучше, когда между малышами небольшая разница в возрасте. Чтобы между детками завязалась крепкая дружба, они должны расти вместе. Сейчас очень мечтаю о внуках, ведь у нас только одна Улянка. Сыновьям постоянно об этом говорю, но они никак не хотят жениться».
Сын Иван постригся в монахи в возрасте 33 лет. «Конечно, нам с мужем трудно было принять этот выбор сына. Но я не имела права, не доросла до того, чтобы его останавливать. Считаю, что решение уйти в монастырь равносильно подвигу. Прежде, чем пойти, сын все обдумал, долго во всем себя ущемлял. Мы ему не помогали, не давали ни денег, ни одежды. Он проходил испытание в очень суровых условиях». Януарий служил в Бахчисарайском монастыре, но недавно вернулся домой: «После аннексии Крыма сын вернулся в Киев. Он узнал, что в его обители благословляли сепаратистов для войны на Востоке. Он ведь украинец, поэтому не смог на это смотреть, а тем более принимать участие. Сейчас сын пишет иконы, ищет себя».
Деньги и бизнес. «Стыдно признаться, у нас в доме никогда не было таких денег, чтобы их можно было отложить на что-то. Они тут же исчезали. Много вкладывали в музей Гончара, а на бытовые проблемы не обращали внимания. А ведь некоторые считают меня миллионершей.
Помню, как меня обвиняли люди, когда я начала рекламировать крем для зубных протезов. Говорили: «Что, до сих пор не наелась своих денег?». Никто не понимает, что я бизнесом не занимаюсь. Тихо живу в своей стране, раньше сидела на зарплате, а сейчас – на пенсии. Но я не жалею, что у меня чего-то нет. Главное – быть порядочным человеком».
Все сама. «Я все привыкла делать сама. Не было у меня никогда ни нянек, ни кухарок, даже когда мальчики были маленькими. Не знаю, как управлялась с малышами и училась одновременно. Лишь один раз на десять дней оставила старшего у мамы в селе. Приезжаю, а он улыбается и бормочет: тетя, тетя… У меня чуть сердце не разорвалось. Больше я детей ни на кого не оставляла».
Одиночество. «Я одинокая. Это закономерность: к концу жизни каждый человек остается один. Вот муж сейчас ездит с музейными работниками в какие-то этнические поездки, в одиночестве рисует на даче. А я в это время тоже одна еду на какой-то фестиваль. Впрочем, я уже сама стремлюсь к одиночеству, много размышляю о жизни».
Драматическая актриса – еще одна творческая ипостась Нины Матвиенко. Она сыграла в кинокартинах «Солом'яні дзвони», «Пропала грамота», «Золоте весілля»; снималась в документальных фильмах «Кларнети ніжності», «Політ стріли», «Цвіт папороті», «Ой, глибокий колодязю», «Тризна», «Хор народний», «Дівочі мрії», «Ой, гаю мій, гаю», «Весняні варіації»; принимала участие в телеспектаклях «Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води на чотири броди»; радиоспектаклях «Лісова пісня», «Князь Святослав», «Сватання на Гончарівці». В 1995 году артистка сыграла 16 спектаклей с американским театром La Mama ETC (Нью-Йорк, США).
Пишет книги. Мало кому известно, что Нина Матвиенко буквально живет литературой. В советское время написала историю народного хора имени Г. Веревки, опубликовала несколько своих стихотворений, рассказов и эссе. Но главным литературным достижением стала ее биографическая книга «Ой виорю нивку широкую», которая вышла в 2003 году в издательстве Украинского центра народной культуры «Музей Ивана Гончара». В 2004 году вышла книга воспоминаний Нины Матвиенко «Уже так не буде, як є». Теперь певица задумывается о том, чтобы написать художественный роман о любви. У нее даже есть собственное определение этого чувства: «Любов, як намисто: то розсиплеш його, то знову збереш».
Нина Матвиенко
Украинская певица, народная артистка Украины
Головне
