Останнім часом Україна демонструє своє прагнення приєднатися до євроспільноти. Вже підписані політична та економічна частина асоціації. Молодь озвучує бажання вільно пересуватися по Європі, сподівається на безвізовий режим… Цікаво, а яка реальна мета такого бажання? Що в них на думці? Побачити світ, не обмежуючись дозволеними територією на в’їзд та терміном перебування, що зазначені в паспорті? Чи залишити батьківщину, не ускладнюючи собі життя досить складним та довгим оформленням дозволу на працевлаштування?
Але мені хочеться написати про інше. Цього року я вперше поїхала з України не на схід, а на захід. Конкретніше, до Великобританії. Мала таку давню мрію – побачити Лондон. Враження від міста та його передмість настільки сильні, що я не можу їх описати, можливо через обмежений запас слів.
Раніше, повертаючись до України після відвідин Російської Федерації (Кабардино-Балкарія, Урал), Білорусі, Грузії, в мене було відчуття радості. Адже ми – українці - ввічливіші, наша країна демократичніша, загалом на Україні (вдома) краще.
Зовсім інші відчуття були після подорожі до Лондону, не хотілося їхати в аеропорт і заходити в літак, що поверне мене до Києва за 3 години. Вперше в своєму житті я була готова дізнатися що ж то таке ностальгія…
Зроблю кілька акцентів.
Прибувши в аеропорт Гатвік, після проходження паспортного та митного контролів, одразу зрозуміло напрямок пересування по території аеропорту, навіть без знання мови – всі покажчики доповнені схемами і малюнками; працівники в яскравих жилетах готові відповісти/показати/провести і т.д.; обираючи вид транспорту, щоб доїхати до міста (рейсовий автобус, експрес, електропоїзд, таксі), не потрібно хвилюватися ні за місце для багажу, ні за форму розрахунків (всюди є карткові термінали, автомати для продажу квитків, касири, wifi для оплати через інтернет-банкінг).
В самому місті: на виході і вході в метро немає курців, в автобусах не лузають насіння і не п’ють пиво, на зупинках наземного транспорту – теж саме; протягом всього дня (я гуляла містом з 8 ранку до 8-9 вечора) я постійно бачила навколо бігунів та велосипедистів, будь то в парку, на вулиці, на набережній Темзи, і жодного разу не бачила собак без повідка; люди всюди проявляють повагу, вибачаються і такі, ну дуже спокійні; в міських парках (і не за парканом!) живуть і гуляють качки, гуси, пелікани, білки, попугаї, лисиці, які взагалі не лякаються людей; мені не вдалося побачити як хтось кидає сміття чи лишає пляшки просто під ногами…
Повернувшись в аеропорт Бориспіль (це було моє перше повернення), я не знайшла зупинку звідки відправляється автобус до Києва. Людей в яскравих жилетах не було, на моє запитання: як пройти на зупинку? - працівник парковки відповів, що він тут не довідкова (і це не цитата, а літературний переклад його відповіді). Знайшовши нарешті зупинку, я повинна була самостійно поставити свій багаж в багажному відділі автобуса, переставивши іншу тяжку сумку). Розрахунок за проїзд в автобусі карткою неможливий, і якщо у Вас немає гривень готівкою, то доведеться побігти в будівлю аеропорту щоб по «комерційному» курсу продати іноземну валюту або за тим же курсом отримати гривні з банкомату.
Стан доріг і комфортабельність салону автобуса прийнятні лише для нас. Кінцева зупинка автобуса біля станції метро Вокзальна. Про курців, чистоту території, «контингент» можна не писати. Аж тут знову «несподіванка» - в касі столичного метрополітену неможливо розрахуватися карткою.
Після досить стресового дня – політ, аеропорт, автобус, мені захотілося вийти на пробіжку. Так, думаю собі, пробіжуся підтюпцем і весь негатив вивітриться. Та спочатку довелося втікати від собаки, яка була на вулиці без нагляду. Потім в парку, пробігаючи по доріжці повз лав для відпочинку, мені в спину хтось прокричав, що парк – це місце для відпочинку культурних людей і дітей, а не для «при…их» бігунів. І саме ці «культурні» люди, які своїм прикладом виховують дітей, пили пиво та лущили горішки, розкладаючи на доріжці пляшки та спльовуючи шкаралупи…
Для мене було достатньо трьох тижнів, щоб потім час від часу відчувати ностальгію за цими короткими канікулами у європейському містечку.
Насамкінець, звертаюся до нас, до українців, - давайте побудуємо європу в УКРАЇНІ, почнемо з себе, не будемо смітити у себе під ногами, а натомість почнемо розділяти сміття, припинемо пропонувати та натякати на отримання «подяки» за невеличкі відхилення від норм і правил, будемо проявляти ввічливість та повагу один до одного, своїм гарним прикладом виховувати дітей, відповідати на запитання без «вуличного лексикону», навчимося казати «вибачте» і «дякую», а у відповідь «будь-ласка» замість «угу». А в питаннях економіки нашої держави – дуже хочеться вірити в створення прозорої фіскальної системи, яка стане гарною базою для соціальних гарантій громадянам та забезпечить всі необхідні видатки держави, в тому числі й на оборону.
