Чи можливий нормальний розвиток держави без вільного, прозорого та незалежного судочинства – питання риторичне. На жаль, вже зараз очевидно, що новій українській владі, на яку ще в лютому нинішнього року покладалося стільки надій, поки що так і не вдалося серйозно наблизитись до реалізації намічених реформ – український суд все ще залишається однією з найбрудніших гілок влади, а відчищати таку репутацію (якщо взагалі залишиться що відчищати) доведеться роками, якщо не десятиліттями. Втім, насправді, в нинішній ситуації слід розуміти, що про негайне та послідовне проведення судової реформи можна говорити виключно в умовному способі. Ні грошей, ні бажання самої системи, ні політичної волі для цього у нас поки що немає. І, як показує практика, в найближчому майбутньому не з’явиться – це починають розуміти навіть найзавзятіші оптимісти.
Дійсно, з одного боку в нас за спиною залишилася перемога Майдану та обрання нової проєвропейської влади, однак у той же час перед нашими очима постійно знаходиться війна, економічна криза та фактична відсутність принципових реформ у всіх сферах життєдіяльності нашої держави. Не покращує загальний вигляд цієї доволі сумної картини і широко анонсована владою люстрація – її результатів ми просто не бачимо, а корупція до сих пір залишається однією з найголовніших проблем сучасної України.
Однак зміни все ж потрібно розпочинати, інакше в нас немає жодних шансів надовго затриматися у статусі суверенної держави. При цьому чи не найважливіше відмовитись від пафосних обіцянок, масштабних і завідомо неможливих планів та якнайбільше уваги приділити поступовому розвитку. Очевидно, що за один день та навіть рік серйозних реформ провести не вдасться, особливо якщо керуватися класичним принципом «реформи понад усе».
Саме через подібну риторику (коли влада сама себе оголошує борцями «за все хороше проти усього поганого») відповісти на запитання на кшталт «як повинно розвиватися українське судочинство?», «які судові проблеми необхідно вирішувати в першу чергу?» та «з чого варто починати поступове реформування системи?» нове керівництво України схоже що поки не здатне. У таких умовах залишається тільки один вихід: справу у свої руки негайно повинна взяти громадськість та професійна спільнота – без широкого обговорення даної теми та постійного педалювання влади, зміни у вітчизняному судочинстві не відбудуться ніколи. Пора зрозуміти, що Майдан не закінчився, просто боротьба суспільства з державою перейшла у більш цивілізований формат.
Можливо (але, на жаль, аж ніяк не обов’язково), одним з ключових елементів подібного формату переговорів між владою та «іншою частиною українців» є публічні заходи, на яких обговорюються найактуальніші проблеми сучасної України. Круглі столи, конференції, форуми, різноманітні брифінги – важливі та цікаві події (особливо якщо у них будуть брати участь представники вищих судових інстанцій), однак це лише незначна частина від того об’єму дискусій між суддями, адвокатами та юристами, якого наразі гостро потребує українське правове середовище. Як це не сумно, подібні заходи в наших умовах дуже часто залишаються пустою формальністю, а всі правильні слова з боку як чиновників, так і експертів проходять повз вуха тих, хто встановлює «правила гри». Тож все це говорить тільки про одне: після штормів початку 2014 року, коли всі ми сподівалися на те, що атмосфера в українському бізнесі стане менш засушливою, а вода в українському судовому болоті – більш прозорою, ситуація повертається в звичні рамки «темних» років минулого.
Про це свідчать і слова практиків судової справи. Говорячи про зміни в судовій сфері за 2014 рік вони наголошують на тому, що ситуація залишилась майже ідентичною до грудня 2013 року, тобто високим післяреволюційним очікуванням та ентузіазму березня–травня на зміну прийшло гірке грудневе розчарування. І виражається воно не лише у відсутності змін на краще як таких, а й у погіршенні ситуації, що характерно для дуже багатьох сфер вітчизняного судочинства. Про основні проблеми українських судів при цьому в принципі можна і не згадувати – це очевидні речі, які стали неодмінними атрибутами кожного суду та кожної справи.
Навряд чи здивує когось що чи не з жовтня-місяця цього року Київський господарський суд під найрізноманітнішими приводами відмовляється приймати до розгляду справи та судові позови, очевидно, щоб не псувати собі внутрішню «статистику» перед Новим Роком. Не є новиною і те, що головною реформою в судочинстві для практикуючих юристів та адвокатів стане не стовідсоткове оновлення суддівського корпусу, а своєрідне «наведення різкості», тобто чіткі роз’яснення збоку найвищих судів стосовно найбільш поширених категорій спірних випадків, чого зараз просто немає. Формальний підхід багатьох судів до вирішення глибоких та складних справ, особливо в економічній сфері вже також є «доброю традицією», коли адміністративні суди з легкістю «вирішують» справи про банкрутство, податкові чи кредитні спори – там де більше економіки, ніж права, рішення приймають абсолютно некомпетентні (з економічної точки зору) люди. І в нашій країні це вважається нормальною практикою. Звідси і неоднакове тлумачення різних законів та правових норм, що несе за собою і протиріччя між, наприклад, цивільним та правовим кодексами – цим користуються у першу чергу корупціонери, а страждають лише компанії та звичайні громадяни.
Показовим у цьому плані є досвід українських страховиків, що працюють з кримськими, донецькими та луганськими компаніями – 2014 рік вони ризикують закінчити зі збитком у 1,5 млрд. доларів. Все через неоднозначне законодавство, яке дозволяє використовувати поняття форс-мажорних обставин як завгодно. Це призводить до рішень, за якими страховим випадком вважаються абсолютно абсурдні ситуації, коли, наприклад, захоплення Верховної Ради Криму трактується як вагома причина, за якою компанії у Феодосії могли б не виконувати свої зобов’язання і ще й отримувати за це страховку.
Звісно, усі ці проблеми є цілком вирішуваними – достатньо чіткого обговорення на найвищому рівні та винесення конкретних роз’яснень юристам, суддям та бізнесменам, що значно спростить прийняття відповідних судових рішень. Але говорити про подібний «рецепт порятунку» для нашої країни не зовсім коректно, адже там де є суд з одного боку та бізнес – з іншого, завжди присутня і третя сила, яку ми всі звикли називати правоохоронними органами.
Жодні законодавчі ініціативи, жодні принципові новації, роз’яснення чи процедурні спрощення ні за яких обставин не змінять ситуацію у вітчизняному судочинстві, якщо суди і надалі будуть залежати від корумпованого керівництва силовиків. В нашій країні така залежність є більш ніж очевидною: силовики давлять на суддів, фактично змушуючи їх приймати необхідні для себе рішення – а це, у свою чергу, найкращий спосіб по залякуванню бізнесу. Як працює цей механізм далі відомо: якщо не хочеш нарватися на «залицяння» до свого бізнесу з боку міліціянтів та прокуратури, будь ласкавий, плати гроші. Звісно, бажано у валюті.
Подібна тенденція у роботі правоохоронних органів дійсно лякає: зараз силовики демонструють, що вони здатні вирішувати «задачі» фактично будь-якої складності. Зрозуміло, що ці «задачі» стосуються у першу чергу тиску на бізнесменів та суддів, що виливається у суттєве збільшення кількості обшуків і допитів та використання нових схем незаконного збагачення керівництва силових органів.
Це стосується і прокуратури, і СБУ, і міліції, і вищих судів – жодна люстрація не допоможе нашій країні, якщо найближчим часом не з’явиться дієвий механізм контролю за усіма цими органами. Інакше розмови про реформи так і залишаться пустими розмовами. А українцям не залишиться нічого іншого, окрім як очікувати нової революції, щоб мати можливість хоча б помріяти про зміни на краще. Добре хоч говорити про такі зміни ми давно вже навчилися.
